«СВОЯ, ЧУЖАЯ, ТАК РІДНА БАБУСЯ»
— Бабусю, а ти можеш бути ще раз бабусею?
— Що ти там, Зірко, вигадуєш? Не розумію.
— Бач, у всіх дітей у дворі є бабусі. У когось одна, у когось дві, а в мене аж чотири! Дві рідні, ще дві від мами й тата. А у Данилка — жодної. Мені його так шкода…
— То ти хочеш, щоб я йому стала бабусею?
— Та ну, бабусю, ти ж моя! Не віддати тебе, а поділитися. Щоб ти йому млинці спекла та шарфик на зиму зв’язала.
— Ох ти, моє горе цибульне… Була в Данилка бабуся Надя. Ми з нею з дитинства дружили. Подруги не розлити водою. Але загинула вона… В тій аварії. Якраз тоді, коли Данилко народився.
— Бабусю, чого ти плачеш?
— Важко, доню. Поїхали вони з дідом зустрічати молоду маму з пологового. Виїхали вранці. А назустріч — фура, величезний КрАЗ. Водій заснув за кермом… Лоб в лоб. Їх не стало. Ох, як же болить…
— Бабусю… Не плач. Я все одно запрошу Данилка до нас. Він любить твої млинці. І шкарпетки йому на Новий рік зв’яжи, добре?
— Звісно, зв’яжу. Тільки, Зірко, йому нічого не розповідай. Якщо мама не сказала — значить, так треба. Ти ж вмієш тримати таємниці?
— Умію, бабусю. Обіцяю.
— Молодчинка. А тепер бігай до дітей — скоро обід.
Я вискочила у двір і почала стригати на скакалці. Хлопці біля Славчиного дому змагалися, хто далі плюне. Вигравав, звісно, Славко — по обличчях було видно: він сміявся, а Мишка з Данилком насуплені стояли.
— Хлопці! Хтось заїхав у пустий будинок! Ходімо дивитися!
— Хто останній — той каченя!
Ми зграєю кинулися на сусідню вулицю. Будинок стояв пустий вже друге літо. Але сьогодні біля нього — вантажівка, чоловіки виносять меблі. Підбігли. Один дядько з живітом зняв кепку, почесав спітніле чоло:
— Діти, де тут води напитися?
— Я з дому принесу!
— А можна біля колонки!
— Покажете?
— Ходімо! А кого ви привезли?
— Стару пані. Бабусю. Ви ж з нею по-доброму, гаразд? У неї нікого не лишилось. Це все, що я знаю.
— Ми добрі! А можна завтра прийти знайомитися?
— Звісно, приходьте.
Ми розбіглися по домам, а Данилко лишився. Він мріяв стати водієм. Навіть запах бензину йому подобався. Вліз на яблуню перед будинком і тихо спостерігав.
Раптом під деревом почувся голос:
— Пробач, хлопчику. Не хочу турбувати, але мені ніде переночувати. Я загубила ключі. Можеш залізти у віконце і відчинити нам двері?
Данилко завмер, потім кивнув.
— Мене звати Данилко. Я вам допоможу. Тільки треба, щоб дядьки підсадили.
Він зістрибнув і опинився поруч із маленькою бабусею з добрими очима.
— А пиріжки з чим любиш, Данилку?
— З повидлом! І ще з цибулею та яйцем!
— Запам’ятаю. Через пару днів запрошуй друзів — на пиріжки.
Він проліз у віконце, відчинив двері. У будинку було пильно і порожньо. Десь порвав сорочку — засмутився. Мама ж наругає. Але бабуся сказала, що пришиє. І пришила — до ранку не відрізниш від нової.
З того дня у Данилка з’явилася бабуся. Чужа, але рідна. Вона в’язала йому рукавички, читала казки, кликала на чай. Навіть мама Данилка приходила разом із ним у гості. А одного разу бабуся Оля захворіла.
Ми з Данилком самі варили їй кашу. Я запалювала газ, він чистив картоплю. Мишко навіть піч розтопив, коли похолоднішало. Звісно, дорослі нам допомагали, але Данилко піклувався про бабусю найбільше. Адже це його бабуся.
Тепер у нього, як у всіх, є бабуся. Своя. Хоч і чужа. Але справжня…
