**Доля, схована у втраченому гаманці**
Марія Степанівна витерла руки об фартух і глянула на зачинені двері кімнати онуки. Соломія повернулася з університету сумна, і бабуся одразу зрозуміла — щось трапилось. «Напевно, з Олегом посварились», — подумала вона, похитуючи головою. Їхні свари були не рідкістю, але щоразу Марія Степанівна сподівалася, що молода пара знайде порозуміння. Зачекавши трохи, вона вирішила постукати.
— Соломійко, йди повечеряти, ти ж з пар голодна, — ніжно покликала бабуся.
— Не хочу, бабусю, не хочу… — голос Соломії дріжав, ніби вона стримувала сльози.
Марія Степанівна припідняла двері й зазирнула всередину. Онука сиділа на ліжку, обхопивши коліна. Очі були червоні, хоча сліз уже не було видно. Бабуся зайшла, сіла поруч і обняла дівчину. «Не потрібні тобі такі хлопці», — тихо промовила вона. — Усе буде добре, дитинко».
— Звідки ти знаєш, що ми з Олегом посварились? — здивувалася Соломія, витираючи обличчя.
— А через що ще дівчина у твої роки так переживає? — усміхнулася Марія Степанівна. — Забудь про нього, кохана. Знайдеш справжнє кохання.
Вона міцніше обняла онуку й задумалася. У пам’яті ожили давні роки, сповнені випробувань і щастя. Соломія, притулившись до бабусі, тихо попросила: «Розкажи, будь ласка, про своє життя. Я майже нічого не знаю, тільки те, що дідуся не стало сім років тому».
Марія Степанівна глибоко зітхнула, і її розповідь полилася, немов річка, переносячи їх обох у минуле.
У двадцять років вона вийшла заміж за сусіда Василя. Кохання здавалося вічним, але сімейне життя обернулося пеклом. Мати попереджала: «Марусю, не буде Василь добрим чоловіком. Подивись на його батька — гуляка та ледар. Тітка з сусіднього селища сватала тобі Івана, він надійний». Але Марія не слухала, вірила у Василеве добре серце. За рік він почав пити, сварки стали звичними. Одного разу, не стримавшись, він підняв на неї руку. Марія, схопивши сина Петра, вибігла з хати й сховалася в батьків. Батько зустрів Василя суворим поглядом: «Ще крок — і пожалкуєш». Той відступив і більше не з’являвся.
Марія залишилася сама з сином. У двадцять два роки, розлучена, вона переїхала до міста до тітки, яка була вже хворою й самотньою. Тітка прийняла її з Петром як рідних, а Марія доглядала за нею аж до смерті. Однокімнатна квартира дісталася їй. Вона влаштувалася нянею у дитячий садок, куди віддала й Петра. Жили скромно, але в теплі та достатку. Іногда Марія приносила додому залишки їжі — котлетку, шматочок хліба — все, що не доїли діти.
Одного разу, повертаючись з роботи, Марія зайшла до крамниці. Розрахувавшись, вона не помітила, як випустила з рук гаманець із майже усією зарплатою. Дома, виявивши втрату, вона запанікувала: як тепер жити? Петро потребував нових чобіт, а до зарплати ще місяць. Марія кинулася назад до крамниці. Продавщиця, пишна жінка з незадоволеним виразом обличчя, буркнула: «Треба пильніше дивитися». Але потім простягнула записочку: «Якийсь хлопець знайшов твій гаманець, залишив адресу».
Марія, не звертаючи уваги на грубість, вибігла на вулицю. Адреса виявилася недалеко. Вона постукала у двері квартири на першому поверсі старого будинку. Відчинив молодий чоловік з добрими очима. «Добрий день, — видихала Марія, — це я втратила гаманець». Він усміхнувся: «Не хвилюйтеся, я його зберіг. Скажіть суму й колір». Марія описала гаманець — темно-синій, назвала суму до копійки. «Точно ваш», — сказав хлопець, простягаючи гаманець. — Мене звати Олексій, а вас?»
— Марія, — відповіла вона, відчуваючи, як на душі стає тепліше. — Дуже дякую, це всі мої гроші.
Олексій помахав їй у вікно, коли вона йшла, і Марія подумала: «Треба його подякувати». У вихідний вона з Петром купила торт і пішла до Олексія. Двері відчинила літня жінка — його бабуся. Олексій, побачивши гостей, зніяковів: «Ну навіщо так витрачатися?» Але не відмовився й запросив на чай. Петро, серйозно потиснувши Олексію руку, представився: «Я — Петро». Усі засміялися, і стало затишно.
За чаєм Марія дізналася, що Олексій живе з бабусею, батьків втратив, йому двадцять три, відслужив у армії й працює на заводі. Його блакитні очі та щира усмішка розвіювали тривогу в душі. Навіть Петро, зазвичай насторожений, уважно слухав Олексія.
Вони почали зустрічатися. Ходили в кіно, гуляли в парку, іноді брали Петра, який подружився з бабусею Олексія, Ганною Іванівною. Марія хвилювалася через різницю у віці — вона була на два роки старшою, але почуття взяли гору. Олексій теж турбувався: чи прийме Петро його за батька? Але одного разу після чергової прогулянкиПетро сам все вирішив: «Мамо, коли Олексій буде жити з нами?».
