Ось історія, адаптована для нашої культури:
**Свекруха без меж — і як усе змінилося**
Катерина поверталася додому пізно — робота затягнулася, голова гула, а в груди ніло від втоми. Вона й гадки не мала, що вдома чекає нова хвиля звичних докорів і напруги. Увійшовши в квартиру, одразу почула знайомий, але вже дошкульний голос із кухні:
— О, нарешті! — язнувала Ганна Миколаївна, свекруха Катерини. — Уже ніч на дворі, а ти тільки прийшла. Це що за робота така, що й чоловіка, і дім забуваєш?
— У мене був терміновий проект, — спокійно пояснила Катя, автоматично знімаючи пальто.
— Проєкт у неї… А чоловік голодний, між іншим, — бурчала свекруха. — У мийці гора посуду, у хаті пил, на тобі й лиця нема — і це називається дружина?
Катя втомлено кивнула й пішла переодягатися. Але, повертаючись на кухню, мимовільно зупинилася біля дверей. З сусідньої кімнати лунав розмову Ганни Миколаївни з Тарасом. Те, що вона почула, збило її з пантелику.
— Знаєш, Тарасе, от Оксана — донька моєї подруги — зовсім інша справа. Розумниця, і з хорошої родини. І, до речі, на тебе вже погляд кинула, — заворожено шепотіла свекруха. — Їй і байдуже, що ти одружений. Це ж не назавжди…
У Каті перехопило подих. Кров ударила в лице. Як можна таке говорити? Їй захотілося кричати, вдарити чимось важким, але вона мовчки зайшла у ванну, щоб не спалати.
Через кілька хвилин вийшла, тримаючись за стіну. Тарас підбіг:
— Катю, що з тобою?
— Нічого. Просто перенервничала.
— Ось ще й захворіла! — підхопила Ганна Миколаївна. — Звісно, це вона так увагу до себе привертає.
Катя промовчала, але вранці їй стало гірше. Швидка, лікарня, обстеження. А через годину вона повідомила Тарасу:
— У мене нічого страшного. Просто… я вагітна. Нам потрібен спокій і трохи більше ніжності.
Тарас міцно обійняв її, із очей котилися сльози щастя. Та радість тривала недовго.
Повернувшись додому, Катя дізналася, що Ганна Миколаївна все ще тут. І що гірше — не збиралася мовчати.
— Ти впевнений, що це твоя дитина? — холодно запитала свекруха у сина, коли Катя вийшла на хвилину.
— Мамо, ти при здоровому глузді? — не стримав він гніву.
— Вона ж увечір десь пропадає, а ти навіть не помічаєш, як тебе обводить навколо пальця!
У коридорі Катя завмерла від цих слів. Вона не могла більше терпіти. Увійшла в кімнату й твердо сказала:
— Я більше не збираюся виправдовуватися й догоджати. Це ваша квартира — і я піду. Тарасе, вирішуй: ти зі мною чи залишаєшся тут. Але я не дозволю себе більше принижувати. Я стану мамою. І хочу виростити дитину в любові, а не в ненависті.
— Ось і правильно! Хай іде, — з холодною перемогою кинула Ганна Миколаївна.
Але Тарас не посунувся з місця. Він дивився на матір, ніби бачив її вперше.
— Ти думаєш, я це все терплю заради тебе? Ні, мамо, Катю я люблю. А тебе — просто шкода. Ти всіх від себе відштовхнула. Ти тричі була заміжня — і ні з ким не змогла вжитися. А тепер хочеш, щоб я твої поради слухав? Ні. Я йду. І буду будувати сім’ю сам — із Катею. Не лізь у моє життя.
Він розвернувся й вийшов із кімнати:
— Катю! Де наша велика сумка для поїздок?
Минув рік. У новому районі, алею парку, йшли троє: Тарас, Катя і маленький Ярик, що мирно спав у колясці. Вони жили у новій квартирі, яку купили разом — обидва внесли рівні частки. Було важко, але щасливо.
— Холоднішає, — помітив Тарас. — Додому?
— Час. Ярик скоро прокинеться.
Але раптом Катя помітила щось дивне. Хтось ішов за ними, ховаючись за деревами.
— Тарасе, за нами хтось стежить.
Тарас різко зупинився:
— Мамо! Годі вже в шпигунів грати!
З-за дерева вийшла Ганна Миколаївна. Катя ледь впізнала її. Вона була зовсім іншою: згорбленою, змарнілою, зі згаслим поглядом.
— Я… пробачте. Я просто хотіла побачити онука. Хоч краєчком ока…
— Могла б прийти як людина. Ти ж знаєш, де ми живемо, — сухо відповів Тарас.
— Не могла. Соромно. Я… усвідомила все. Пробачте мене. Я була неправа. Катю… я не зі злості. Я справді думала, що ти зруйнуєш його життя. А вийшло — навпаки…
Катя мовчала. У голові все ще лунав її голос із минулого. Але зараз перед нею стояла не гроза родини, а стара жінка, яка благала про пробачення.
— Ми йдемо додому. Якщо хочеш — йди з нами. Якщо Тарас не проти, — сказала вона нарешті.
— Мамо, я не проти. Але тільки чесно. Без докорів, без втручання.
— Клянусь. Я просто хочу іноді бачити вас. Ярика. Вас обох. Більше мені нічого не треба…
Цього разу Катя не тримала образу. Вони йшли поруч.Раиса Аркадьевна тихо поклала руку на коляску, і в цю мить здалося, що навіть осіннє повітря стало трохи теплішим.
