Спадщина біля моря — коли рідні стають чужими
— Оленко, дзвонив мій брат Андрій, — промовив Микола, заходячи у кухню. — Він із Марічкою планують заїхати до нас у суботу. Тільки удвох, без дружин. Каже, хоче серйозно поговорити.
— Цікаво, про що це він так серйозно, що навіть без дружин та дітей? — прищурилася Ольга. — Хоча, ні, не гадай. Я й так знаю. Щодо спадщини. Минуло два місяці — і ось вони дозріли.
Микола мовчки кивнув. Він сам це відчував з того моменту, як тітка Галина переписала на них з Ольгою та їхньою донькою Софійкою квартиру у центрі міста й дачу на околиці. Чотири роки вони доглядали за тіткою, коли вона захворіла. Інші ж родичі лише налітали влітку на дачу, а коли старушка просила відвезти її туди подихати свіжим повітрям — усі були «зайняті».
У суботу, точно о четвертій, Андрій із Марічкою з’явилися на порозі. Без зайвих прелюдій сіли у вітальні.
— Ми хотіли поговорити про дачу, — одразу почав Андрій. — Квартира — гаразд, нехай ваша. Але дача… За нею весь цей час доглядали ми.
— Ні, — холодно відповіла Ольга. — Ви не доглядали. Ви там відпочивали. Користувалися, але не допомагали. До речі, коли тітка кликала вас — ви жодного разу не приїхали.
— А хто би з нею возився? У нас діти, онуки, робота! — спалахнула Марічка.
— Зате претензії тепер у вас є, — сказав Микола. — Дивно, правда?
— Ви хоч на дачу її вивозили? — єдко кинула Марічка.
— У нас не було дачі, але ми двічі купували їй путівку в санаторій, — спокійно відповіла Ольга. — І ми у заповіті. Це спільна власність. Продаватимемо.
— Серйозно? — усміхнувся Андрій. — Ради якихось метрів у старезному будинку ви сваритеся з родиною?
— Якщо це руїни — чого ж ви за них так держитеся? — спокійно парирував Микола.
Наступного дня задзвонив телефон.
— Ти що, Миколо?! Ми приїхали з Віталіком за своїми речами на дачу — а там замки змінені!
— Так. І на воротах, і в будинку. Треба було попередити. У суботу поїдемо з Ольгою — заїжджайте. Заберете своє. Але не раніше.
Поклавши слухавку, Микола повернувся до дружини.
— Як ти здогадалася, що вони метнуться туди?
— А ти не знаєш своїх родичів? Якби не змінив замки — винесли б звідти все до останнього цвяха.
Дачу вони продали. Продавши і свою стару квартиру, купили трикімнатну у Львові, у новобудові біля самого парку. До центру — десять хвилин пішки.
Донька Софійка залишилася жити у міській квартирі тітки Галини, навчаючись на другому курсі. Микола влаштувався працювати у логістичну компанію, Ольга — викладати у найближчій гімназії. Здавалося б, почалося спокійне, нове життя. Але не тут-то було.
З березня їхні телефони почали розриватися. Родина, забута роками, раптом згадала про «рідних». Першою подзвонила Марічка:
— Ви нас позбавили дачі, тепер їхати нікуди. Тому збираємося до вас у липні. Вся наша сім’я і онука Андрія з нами.
— Марічко, ми нікого не запрошували. Ми тут живемо, а не пансіонат тримаємо. Хочете відпочити — бронюйте житло заздалегідь.
— А ти ціни на готелі у Львові бачила?!
— Не бачила. Але якщо вони вам не по кишені — значить, відпочивайте де дешевше. А сюди не треба. Ми не приймаємо гостей.
— Тобто батьків дружини ви прийняли, а рідну сестру — ні?!
— Це були батьки Ольги. Якби наші батьки були живі — їм ми теж не відмовили б. Але п’ятеро дорослих і дітей на два тижні — ні, дякуємо.
— Ось побачиш! Залишитеся самі — ніхто й не згадає про вас!
— Не переймайся. Відколи ми переїхали, у нас з’явилося стільки «родичів», що вистачить на два будинки. Усі згадують нас саме з травня по вересень. Решту часу — тиша.
Тиша, яка тепер стала для них найціннішою частиною життя.
