Марійка прибирала ванну, коли в квартиру раптово ввірвався Ярослав — з перекривленим від люті й жаху обличчям.
— Що ти наробила?! — заревів він, грюкнувши дверима.
Вона швидко випросталася й вийшла у коридор.
— Що сталося?! — очі їй стали круглі від здивування.
— Навіщо ти до неї ходила?! — гаркнув Ярослав, дивлячись на неї запаленим поглядом.
— До кого? — Марійка розплющила очі.
— До Олени! Я ж тебе попереджав! Благав не лізти!
— Яре, поясни нормально, що трапилося?
— Ти їй розповіла?! Про нас?! — він дихав важко, витираючи піт з чола.
— Так, розповіла. І вона мене зрозуміла, уявляєш? Сказала, що не буде заважати нашому щастю. А я вже вибираю весільну сукню — дивись, яка краса!
— Сукня? Весілля?! — Ярослав нервово зарейготав. — Марійко, ти взагалі при своєму?
— Я думала, ти подякуєш мені, — щиро сказала вона. — Я ж усе зробила, щоб тобі не довелося мучитися. Ти казав, що вона слабка, що вона розвалиться, якщо ти підеш. Але вона виявилася сильною. І сама тебе відпустила.
Він повільно опустився у крісло, потім підвівся й подивився на неї так, ніби бачив уперше.
— Ти не розумієш… — не договорив, схопив сумку й вийшов, не зачинивши дверей.
Він не міг піти від Олени. Ні зараз, ні будь-коли. Бо саме вона витягла його з дна, коли в гаманці у нього залишалися жалюгідні п’ятсот гривень. Вона дала йому все: роботу, дах над головою, машину, статус. Те, про що він тільки мріяв, поки тіснився з другом у комуналці.
Колись він був звичайним менеджером, жив від зарплати до зарплати, шкодував на їжу, щоб раз на місяць зайти в кав’ярню. Дівчата на нього дивилися, але все якось проходило повз — або самі знімали кімнатки, або їздили електричками з передмість. А йому хотілося іншого — красивого життя, достатку, смаку успіху.
Так він опинився у фітнес-клубі — на безкоштовному пробному занятті. І там його погляд вчепився за Олену. Стунка, доглянута, впевнена. Старша за нього на десять років, але з шармом, якому неможливо було опиратися. А головне — при грошах. У неї була власна справа.
Він зробив усе, щоб «випадково» зустрічатися з нею частіше. І одного разу Олена сама запропонувала йому роботу — із зарплатою вдвічі вищою. А потім — житло. А потім — машину. А потім — він уже прокидався щодня в її квартирі, їздив на її авто, працював у її фірмі. За нього все вирішили. Залишилося лише погоджуватися.
Але звичка до гарного життя породила в ньому невдячність. Він почав думати, що гідний більшого. Так у його житті з’явилася Марійка — молода, яскрава, вільна. Вони бачилися потай. Вона знала про Олену й хотіла, щоб він пішов. Він тягнув.
І ось, коли Марійка повідомила, що вагітна, він просто зник. Не відповідав на дзвінки. А вона — пішла до Олени.
Та Олена не заплакала. Не влаштовувала сцен. Вона спокійно вислухала, подякувала й сказала:
— Якщо у вас буде дитина, вона має бути з вами. Я не буду заважати. Жодної хвилини.
Коли Ярослав повернувся додому, валізи стояли біля дверей. Олена передала йому ключі й побажала щастя. Він бурмотів, що Марійка все вигадала, що це підстава. Але його ніхто не слухав. Він пішов — без роботи, без машини, без дому.
Кімнату в гуртожитку знайшов під вечір. За два тижні влаштувався до магазину — з пафосною посадою «менеджер залу», а насправді просто пояснював покупцям, чим один диван відрізняється від іншого. Марійку заблокував, написавши останнє повідомлення: «Розбирайся сама».
Він не відчував себе винним. На його думку, винуваті були всі — жінки, обставини, хто завгодно. Тільки не він сам.
Марійка ж невдовзі дізналася, що тест виявився помилковим — вагітності не було. Але образа лишилася.
— Я йому вірила, — ридала вона подрузі. — А він мене використав.
— Марійко, ти доросла жінка, — похитала головою подруга. — І віриш у казки? У «хлопця, на якому тримається вся фірма»? Ну не будь ти Піноккіо у спідниці.
— А я повірила…
— Ось саме. І даремно.
