Щоденник
Сьогодні був дивний день. Ми з чоловіком та донькою нещодавно переїхали з шумного Києва в тихе село під Житомиром. Купили стару хату, розвели город, завели кіз. Все було спокійно, аж до вечора.
— Мамо, вже смеркається, куди ти знову йдеш із козами? — скрикнула донька Оксана.
— На річку, там трава соковитіша, — відповіла я. — Повернусь за годину, не хвилюйся.
Але минула година, потім друга, а мене все не було. Оксана з батьком вирушили шукати. Знайшли мене на лавці біля хати — бліду, тремтячу, то сміючись, то плачучи.
— Мамо, що сталося? — запитала Оксана.
— Бачила… — прошепотіла я. — Не примару… гірше.
Ще годину тому я спокійно йшла стежкою до річки. Кози паслися, а я присіла відпочити та задрімала. Прокинулася в сутінках, кинулась збирати кіз. А вони, на лихо, лизнули в зарослі. Я за ними. Раптом помітила, що за останньою козою, Марусенькою, щось ворушиться в траві. Довге, чорне…
Спочатку подумала — тхір. Серце стиснулося: раптом скажений? Тварина не відставала. Марусенька забекала, я схопила палицю, щоб захищати… коли раптом воно підстрибнуло й немов зібралося накинутися.
Але коли все закiнчилось, я наважилась підійти ближче. І що ж? Це були… велетенські чоловічі труселя, що зачепилися за козу рибальською волосіню. Мабуть, хтось висушив їх на кущах, а коза потягнула за собою.
Я впала на траву й зареготала. Страх, напруга, адреналін — усе вилилось у цьому сміху. Саме тоді мене й знайшли. Тепер вдома мені суворо заборонили водити кіз до річки — хто знає, що ще там «оживе»…
