Коли життя тільки починається: історія Оксани
– Мам, я сьогодні з Іриною йду в кіно! Будь на зв’язку, гаразд? – гукнув Дмитро та поцілував Оксану в щоку, перш ніж зникнути у ванній. Вона чула, як він щось собі під ніс наспівує, як дзюрчить вода. Він був щасливий… Вільний. Таким, яким вона ніколи не була. – Мам, я пішов! – покликав Дмитро, виглянувши сяючим обличчям у своїй улюбленій блакитній сорочці. – Щасти тобі, рибко! – Оксана махнула йому рукою та сіла у крісло. Телефон тихесенько дзенькнув – нове повідомлення. Вона розгублено відкрила його… і застигла.
Крізь вечірню тишу пробилося тихе схлипування. Оксана лежала, згорнувшись клубочком, обіймаючи коліна, і беззвучно плакала – сльози залишали вологі смужки на подушці.
– Мам, ти чого? – Дмитро повернувся раніше й схвильовано подивився на неї. Вона квапливо втерла очі, натягнула посмішку:
– Усе добре, сонечко. Просто трохи втомилась.
Він сів поряд, вдивляючись у її обличчя. Вже дорослий. Високий, стриманий, з тією ж чарівною посмішкою, що й у дитинстві. Тільки тепер вона все частіше призначалася не їй, а його Ірині…
Спогади нахлинули несподівано. Вісімнадцять. Олег. Заміжжя. Кохання до запаморочення. Наївна віра, що почуття подолають усе. Але… не подолали.
– Мам! Де моя блакитна сорочка? – голос Дмитра вирвав її з думок.
– У шафі, зліва! – гукнула вона, усміхнувшись.
Вона підійшла до дзеркала. Сорок два. В очах – сум, який уже давно ніхто не помічав. Ніби життя застрягло в минулому…
Вона яскраво пам’ятала той день. Вівторок. Магазин біля дому. Хліб, молоко. І… Олег. З пакетом і… баночкою дитячого харчування. Підгузниками. Посмішка на обличчі. Очі видали правду.
– Це… не те, що ти подумала, – пробурмотів він.
– А що я маю думати?! Що ти лікуєшся у цієї… як її… Мар’яни?! У вас уже дитина?!
Потім був туман. Крики. Розлучення. Самотність. Але й свобода.
Вона навчилася жити сама. Без Олега. Без скандалів. Свекруха залишилася на її стороні, підтримувала. Вона виховувала сина, вчилася посміхатися… забувати зраду.
Іноді все ж накривало. Як сьогодні, коли вона бачила, як Дмитро обіймає Ірину. Як вони будують стосунки – усвідомлено, з повагою. Без дурних обіцянок «назавжди».
Телефон знову дзенькнув. Запит у друзі. Роман… Той самий Ромашко зі школи?!
Шкільний двір. Вона – перша красуня. Він – з букетиком волошки біля воріт. Потім прийшов Олег. А Роман залишився в минулому.
– Людо, ти не повіриш… Ромашко зі школи написав!
– Той, що був у тебе закоханий аж до останнього дзвоника? – засміялася подруга. – А ОлегРоман здавався простою принадою минулого, але тепер його повернення змусило її замислитись про нові можливості.
