ВІН ПРИЙШОВ… БО ЛЮБИТЬ
Ярослав перебрався до села Верховина з сусіднього району. Спочатку оселився у старенькій хатині, що дісталася від далекої родички — тимчасово, доки будував власне житло. І ось одного вечора, коли прикручував останні дощечки на ґанку, помітив її — струнку, охайну, з міською вдачею жінку, що йшла від зупинки. Оксана. Так звували його сусідку.
— Красуня… І яка постава, — подумав він. — Справжня пані.
За кілька днів зустрів її біля сільського магазину. Не мудрував:
— Ти — Оксана, я сусідів питав. А я — Ярослав. Давай знайомитись?
Вона зніяковіла, але внутрішньо сяяла — такий чоловік звернув увагу саме на неї! Ярослав не відступав, і вони почали зустрічатися. А через рік він простягнув їй коробочку з перснем…
…Минуло багато років. Зараз Оксані п’ятдесят вісім, Ярославу — на три роки менше. Живуть удвох у затишній хаті з новим ґанком. Син — дорослий, давно виїхав до іншого краю, має свою родину. У них підростає онука — п’ятирічна Софійка, єдина і обожнювана.
Оксана того дня чекала Ярослава з роботи. Він був у полі — весняна сівба добігала кінця. Вона зварила борщ, накрила на стіл і задумалась біля вікна:
— Щось мій Ярослав забарився… Обицяв, що сьогодні вже закінчать.
Сидячи біля вікна, вона поринула у спогади. Дитинство було важким. Народилася у багатодітній родині — шість дітей, вона була старшою. Хатинка крихітна, а в ній — батьки, дідусь по батькові та галаслива юрба дітлашів. Батьки з ранку до ночі на роботі, а Оксана з дідусем — по господарству.
Коли розповідала про це онуці, та не розуміла:
— Бабуся, а в що ти гралася, якщо іграшок не було?
— У що попало, Софійко… камінчики, палички, шматочки тканинки…
Далі не стала розповідати — рано ще було онуці зрозуміти все це.
Батько Оксани був теслею — руки золоті, його часто наймали. Платили непогано, але ввечері на столі мусила стояти пляшка. Повертався веселий, мама бурчала, але дітям він не докучав, навіть навпаки — був лагідний.
Ялинок у них удома не ставили. Першу прикрашену ялинку, яку побачила Оксана — була в школі. Там було справжнє свято та диво.
Коли помер батько, Оксані було лише дев’ять. За два місяці не стало й дідуся. Мама лишилася одна з шістьма дітьми. Сусіди допомогли з похоронами, але життя стало неймовірно тяжким.
— Мамо, а як же ми тепер? — шепотіла Оксана.
— Не знаю, доню… Але будемо. Куди подінемось?
Дитинство скінчилося. Оксана стала нянькою для молодших, готувала, прибирала, годувала малих. Мрії про подружок, ігри — забулися. Тільки влітку трохи легше: город, господарство — хоч і важко, але звично.
Коли Оксані виповнилося десять, вона впала з повітки — посковзнулася, коли тягнулася за сіном. Рука сильно пошкодилася. Лікарі намагалися врятувати рухливість, але пальці так і не відновились. Після цього багато речей їй стало робити важко. Вчилася через силу, але старанно.
Після восьмого класу відправили на навчання до технікуму. І ось там вона, нарешті, відчула себе щасливою. Друзі, повага, хвалили її за старанність — особливо в шитті.
— Оксано, молодець! Подивіться, які акуратні у неї шви!
Навіть їздила з групою за кордон — серед найкращих учнів. На канікулах привозила додому подарунки: одяг для братів і сестер шила сама. Рідко балувала себе, частіше — рідних.
На другому курсі закохалася в Богдана. Добрий, жартівливий, турботливий. Зустрічалися, вона мріяла про весілля. Але мати була різкою:
— Яке заміжжя? З такою рукою ти нікому не потрібна… Самотність — твоя доля.
Слова врізалися в серце. Стосунки з Богданом поступово зійшли нанівець. Після навчання Оксана влаштувалася на роботу, але через кілька років потрапила під скорочення. Довелося повертатися до села.
А там з’явився він — Ярослав. Високий, гарний, працьовитий. Збудував хату, оселився поруч. І помітив Оксану…
І почалося все наново — тільки по-справжньому. Він не звертав уваги на різницю в віці. Не лякали його ні її шрами на душі, ні хвора рука. Він просто любив.
Син у них виріс добрим, розумним. А тепер ось і онука радує.
І ось того вечора, коли борщ майже охолов, Оксана побачила його крізь вікно. Ярослав йшов стомлений, але посміхався.
— Ну, кохана, все! Сівбу закінчили! Зараз трохи відпочину, — сказав він, заходячи.
Вона поправила йому комір, обійняла. А він — дивився на неї, як і багато років тому. З любов’ю…
