**Щоденниковий запис**
Коли Ярина виходила заміж, вона була певна: це на все життя. Її чоловіка, Дмитра, вона обожнювала та робила все, щоб бути для нього ідеальною дружиною — тією, на яку завжди можна покластися, тією, що ніколи не підведе.
Ярина була з тих, кого не любити неможливо. Лагідна, відкрита, з променистою усмішкою, вона завжди була готова прийти на допомогу. Навіть свекрусі, Надії Іванівні, Ярина допомагала без упину. Та подзвонить, поскаржиться на біль у спині чи втому, і Ярина вже летить до неї: прибирає, готує, бігає до крамниці за продуктами.
— Як же мені з тобою пощастило, Яриночко, — зітхала Надія Іванівна. — Син мій — не помічник, від нього й не чекаю нічого. Чоловіки ж такі! Завжди мріяла про дочку, а доля подарувала мені тебе.
Ярині було приємно чути такі слова. Вона стараннішала ще більше, аби не розчарувати свекруху. І, в принципі, Надія Іванівна мала рацію: Дмитро справді не утруждав себе допомогою. Ні вдома, ні матері.
Але справа була не лише в цьому. Дмитро вважав, що домашні справи — не його клопіт. Ярина, загалом, не заперечувала, їй подобалося створювати затишок. Але проблема була в іншому: Дмитро нічого не робив, зате постійно причеплювався. То підлога недостатньо чиста, то борщ несолений.
З часом претензії стали жорсткішими. Він почав докоряти Ярині, що вона забагато витрачає на себе, хоча це було зовсім не так. Ярина заробляла сама й ніколи не просила в нього грошей на свої потреби.
— Скільки там твій манікюр коштує? — єдко питав він.
— П’ятсот гривень, — тихо відповідала Ярина, ніби виправдовуючись.
— П’ятсот гривень щомісяця! — обурювався Дмитро. — А могли б на нову машину відкладати!
— Але ти ж витрачаєш на свій спортзал, — несміливо заперечувала вона.
— Це зовсім інше! Спорт — це здоров’я, сила! А твій манікюр — марна трата!
Претензії зростали, як сніжна куля. Потім Дмитру не сподобалося, що Ярина раз на місяць зустрічається з подругами в кав’ярні. Нічого особливого — звичайні посиденьки, але й це його дратувало.
— Навіщо тобі блукати по кафе без чоловіка? — бурчав він. — Сиди вдома!
Ярина була м’якою і неконфліктною, але навіть її ангельське терпіння одного дня лопнуло. Сварки стали щоденними, взаєморозуміння зникло. Через три роки шлюбу Ярина вирішила на розлучення. Дмитро опирався, але не тому, що хотів зберегти сім’ю, а тому, що звик, щоб усе було за його правилами. Ярина ж більше не могла так жити.
Нарешті, розлучення відбулося. Як тільки Дмитро забрав речі й пішов, задзвонила Надія Іванівна.
— Яриночко, як же так? — заспівала вона. — Чому одразу розлучення?
Ярина зітхнула. Пояснюватися з колишньою свекрухою було останнім, чого їй хотілося. Але все ж вона відповіла:
— Це не одразу, Надіє Іванівно. Все до цього йшло. Я намагалася врятувати сім’ю, але Дмитро не йде на компроміси. Його вічні докори, претензії… Я втомилася. Мені з ним важко.
— Але ви ж були такою гарною парою! — ледь не плакала свекруха. — І тебе я так люблю! Як же я тепер без тебе?
Ярина розуміла, що зараз їй самій потрібна підтримка, але Надія Іванівна, як завжди, перевела розмову на себе.
— Чому без мене? — м’яко сказала Ярина. — Ми ж можемо спілкуватися. Розлучення з Дмитром не означає, що я не бачитимусь із вами. Дзвоніть, якщо що треба, я допоможу.
— Ох, Яриночко, яка ж ти золота! — зраділа свекруха. — Значить, не прощаємось?
— Звісно, ні.
Розлучення далося Ярині непросто. Дмитро не міг змиритися, що його покинули. Він, який вважав себе ідеальним чоловіком, був уражений. Але незабаром усе вляглося. Ярина зідхнула з полегшенням, усвідомивши, що не відчуває жалю. Дмитро так вимотав її, що кохання давно згасло. А колись він здався їй чоловіком мрії. То він прикидався, то вона дивилася на нього крізь рожеві окуляри.
Ярина почала нове життя. Дмитра вона заблокувала скрізь, щоб не намагався втручатися. Він і не намагався, а от Надія Іванівна відпускати Ярину не збиралася.
Через тиждень після розлучення вона подзвонила:
— Яриночко, здоровенькі були! Як справи?
— Нормально, — відповіла Ярина. — А у вас як?
Питання було з віжливості, але свекруха тільки його й чекала.
— Ой, погано, Яриночко! Тиск скаче, ледве ходжу. Попросила Діму привезти ліки, а він відмовився! Не знаю, як до аптеки дійти…
Ярина зрозуміла натяк. Вона була доброю і не могла залишити літню жінку в біді.
— Я привезу, Надіє Іванівно, — сказала вона. — Напишіть, що треба, через годину буду.
— Ох, рятівнице моя! — скрикнула свекруха. — Знала, що на тебе можна покластися!
Ярині довелося відкласти своїЯрина посміхнула собі в думках, усвідомлюючи, що нарешті навчилася говорити «ні» і ставити свої потреби на перше місце.
