**Поки не стало запізно**
Я сидів на лавоці біля зупинки, спостерігаючи, як автомобілі повільно повзуть мокрою дорогою. Холодний березневий вітер забирався під тонку куртку, але я не відчував його. Я чекав. На що? Сам не знав. Можливо, на знак згори, або на відповідь на питання, яке розривало мене зсередини: «Що далі?»
Моє життя нагадувало заїдену платівку — одне й те саме. Робота в офісі викликала огиду, удома мене зустрічала лише порожня тиша квартири, а мрії, колірні, як весняні квіти, згасли, ніби їх і не було. Кожен день був копією попереднього, і щоранку прокидатися ставало все важче.
Я дістав телефон, механічно прокручуючи стрічку новин. У месенджері блимало мамине повідомлення: «Як справи, сину? Давно не дзвонив». Я не відповів. Що сказати? Що все йде шкереберть? Що я сам не розумію, нащо витрачаю життя на цю сіру нудьгу?
Під’їхав автобус, але я навіть не пошевелились. Нащо їхати, якщо всередині — пустота, ніби в покинутій хаті?
— Гей, друже, не підкажеш, котра година? — почувся хрипкий голос.
Я підвів очі. Передомною стояв хлопець років двадцяти п’яти, у потертій куртці, з важким рюкзаком за плечима. Обличчя втомлене, але в очах — вогонь життя.
— Без десяти одинадцять, — буркнув я, глянувши на годинник.
— Дякую. Я Остап, — сказав він, простягаючи руку.
Я мовчки стиснув її, не назвавшись.
— Чого ти тут один сидиш? — запитав Остап, сідаючи поруч.
— Думками десь…
— Про що?
Я гірко посміхнувся:
— Про те, як вирватися з цього проклятого кола.
Остап поставив рюкзак на землю й глянув на мене з цікавістю:
— Зрозуміло. Я й сам недавно був у такій ямі. І знаєш, що зрозумів?
— Ну?
— Якщо не знаходиш сенсу — створи його сам. Я плюнув на все: кинув роботу, зібрав манатки та поїхав. Сьогодні тут, завтра — у іншому місті. Живу, як хочу.
— І що, допомогло?
Він кивнув, і в його очах мигнула щирість:
— Тепер це моє життя, а не дні, які треба перетерпіти.
Я мовчав. У грудях щось болісно стиснулося — ніби серце згадало, як битися.
Ми розмовляли до пізньої ночі, сидячи на холодній лавці. Остап розповідав, як наважився піти з офісу, як його паралізував страх, але думка про життя, сповнене жалів, виявилася страшнішою.
— Не хочу померти з питанням «а що, якби?» — сказав він. — Ти теж можеш. Просто зроби крок.
Я дивився на нього, і вперше за роки у грудях зарум’янився крихкий промінь надії.
— Мабуть… — прошепотів я.
Коли ми розійшлися, я блукав додому, та думки вже бурлили, як вода після паводку. Я зрозумів: якщо зараз не зміню життя, то застрягну у цій порожнечі назавжди.
Дома я сів за стіл, відкрив ноутбук і зайшов на сайт із квитками на поїзд. Куди завгодно. Аби тільки втекти. Палець завис над кнопкою «Купити». Серце билося так, ніби хотіло вирватись із грудей.
— Давай, — прохрипів я собі.
І натиснув.
Наступного дня я сидів у вагоні, дивлячись у вікно на миготливі вогні. Вибрав невелике приморське містечко — не надто далеко, але достатньо незнайоме, щоб знову відчути себе живим. У кишені лежали заощаджені гроші. Я знав: без роботи довго не виживу.
Першого ж дня зняв ліжко у хостелі. Блукав вузькими вуличками, заходив у кав’ярні, розпитував, чи не потрібен робітник. До вечора, втомлений, але не зламаний, я побавив оголошення: «Потрібен помічник у майстерню з ремонту човнів. Досвід не обов’язковий».
— Шукаєте людину? — запитав я у бородатого господаря майстерні.
— Шукаю, — він оглянув мене. — Умієш щось робити?
— Не пробував, але швидко навчусь.
Наступного дня я вийшов на роботу. Спочатку було важко: руки не слухалися, інструменти здавалися чужими. Але з кожним днем я відчував, як оживаю. Вперше за роки я прокидався з думкою, що попереду — не просто черговий день, а щось справжнє.
Моє життя не змінилося миттєво. Але я зробив головне — ступив у прірву невідомості. І цього вистачило, щоб світ повернувся до мене обличчям.
