Зранку в квартирі панувала не просто тиша — вона була напруженою, густою, ніби перед грізою. Не тиша спокою, а тривожна мовчанка, від якої тремтять пальці. Навіть чайник кипів якось несміливо, обережно, наче боявся порушити ту дивну, крихку межу, за якою починався інший світ. Оксана стояла на кухні — боса, з вологою в волоссі, у старій сірій футболці й не могла згадати, навіщо прокинулася о сьомій. Будильник не заводила. Просто відкрила очі — і зрозуміла: щось змінилося.
На столі лежала листівка. Без конверта, між чашкою з недопитим узваром і пачкою сухарів. Наче хтось кинув її мимохідь. Почерк був їй болісно знайомий — рівний, акуратний, без зайвих завитків. Такими ж літерами Тарас підписував їй вітання на свята: стримано, але з відтінком тепла в кожній букві.
«Оксано. Вибач. Не зміг більше. Не шукай. — Т.»
Вона не доторкнулася до листівки. Лише дивилася. Хвилинами. Може, годину. Наче в цьому тонкому аркуші ховався поріг, переступивши який, її життя розіб’ється. Потім увімкнула радіо — диктор бадьоро розповідав про затори на Одеській, наче нічого не сталося. Наче світ не втратив одну людину. Тієї самої, що дихав поруч щеранку.
Тарас пішов уночі. Так вона вирішила — бо не чула ні кроків, ні хлопка дверей, ні скрипу замка. Лише — порожня вішалка в передпокої. Його шарф — сірий, колючий — лишився висіти. Навіть парасольки не взяв. Тієї, з дерев’яною ручкою та червоною вставкою. Оксана довго дивилася на парасольку, наче та могла відповісти на питання, на якi не вистачало слів.
Вона намагалася згадати, коли вони востаннє розмовляли по-справжньому. Не про сміття чи список із магазину, а — від душі. Напевно, у квітні, на лавочці біля озера. Тарас тоді тихо сказав: «З тобою важко дихати». Вона пожартувала. А він, можливо, тоді прощався.
До обіду Оксана переглядала старі фото. Там вони разом — в автобусі, в горах, на дачі. Там — його рука на її плечі. Там — він обіймає її за талію і посміхається. Раніше ці фото гріли. А тепер всередині була лише холодна, безформна порожнеча. Вона навіть не плакала. І це лякало найбільше. Наче почуття вигоріли, і залишилася лише сіра, липка пустота.
Ввечері подзвонив Толя, спільний знайомий. «Ти в порядку?» — запитав він. Оксана відповіла: «Так. Просто не виспалась». Збрехала без вагань. Без болю. Наче репетировала ці слова все життя. Після дзвінка вона сиділа в пітьмі, слухала, як крапає вода з крана. Кожна крапля — як відлік.
Через день вона вийшла на Київський вокзал. Просто постояти біля платформ. Дивитися на людей. На тих, хто їде, повертається, поспішає, махає, обіймає, плаче, сміється. Усі живі. Усі кудись біжать. А в ній — тиша, туго натягнута, як мотузка. Тарас завжди ненавидів вокзали. Казав: «Вони надто голосно нагадують, що все тимчасове». Навіть проїжджати повз не любив. Але саме там, біля платформи, Оксана зрозуміла — він не просто пішОксана підняла очі — і побачила його, нерухомого серед натовпу, немов він чекав її тут весь цей час.
