Він повернувся з відрядження трохи раніше зазвичай — о шостій годині вечора. У квартирі стояла дивна, тривожна тиша. Ні звуку. Ні запаху їжі. Ні її звичного: “Ти приїхав? Зараз нагодую.” Він обійшов усі кімнати. Заглянув у ванну, у туалет. Плита холодна. Чайник порожній. У холодильнику акуратно розставлені контейнери з їжею — усе свіже, домашнє. Але самої господині не було.
“Де вона гуляє?” — злісно подумав він і набрав номер. Чути було дзвінки, але ніхто не брав трубку.
“Добре, поїм. А потім розберемося.” — Він кинув телефон на диван і сів за кухонний стіл.
Минула година. Сьома тридцять. Зателефонував знову. Без відповіді. У голові почали крутитися підозри.
“Коханка, чи що, з’явився? Оце ж, стерво… Я на півночі горбачуся, гроші додому ношу, а вона тут собі катається на машині, яку я сам купив. Навчав її їздити, дурень! Дітей возила, продукти носила, а тепер, коли діти виросли, мабуть, вирішила розважатися. Ну я їй влаштую…”
Він згадав, як лаяв її за будь-яку подряпину на кузові, як наказував, у якому магазині купувати, коли стригтися, який колір волосся носити. А вона ж і не працювала — сам наполіг, щоб займалася лише домом і дітьми.
“А невдячна тварюка тепер, напевно, гуляє. Побити треба, щоб і на думку не спало, хай сидить вдома, як належить.”
Ліфт загув. Він метнувся до дверей, глянув у вічок — не вона. На вішалці раптом помітив ключі від машини. Значить, вона вдома. Значить, просто пішла кудись пішки? Ще гірше…
“Невже вирішила? Втекла?”
Він метушився по квартирі. Перевірив шафу — речі на місці. А дзвінки вона все одно ігнорувала.
“Оце ж сука. Дев’ята година, а її все нема.”
Він увімкнув телевізор, щоб відволіктися, але, не вникаючи у сюжет, провалився у тривожний сон.
Прокинувся о пів на дванадцяту. Дружини все ще не було. Серце стислося. Розлючений, він знову зателефонував. На тому кінці — жіночий голос.
“Ало, добрий вечір. Я медсестра з приймального відділення хірургії. З ким розмовляю?”
Він заревів:
“Яка ще хірургія?! Ти зовсім з глузду з’їхала?!”
Зв’язок перервався. Він знову набрав номер. Тепер трубку взяв чоловік.
“Перестаньте, будь ласка, ображати наших співробітників. Ви можете зараз приїхати до лікарні, у хірургічне відділення?”
“Навіщо? Що відбувається?”
“Вам необхідно підписати документи. Ми зробили все можливе. На жаль… прийміть наші співчуття. У вашої дружини зупинилося серце.”
Він онімів.
“Що ви несете? У неї серце? Та в неї його ніколи й не було… Вона просто не хоче додому повертатися! Де вона?!”
“Ваша дружина померла”, — повторили на тому кінці.
І все. Світ обрушився.
Пізніше йому пояснили: її викликала медсестра з поліклініки, повідомили результати обстеження. Щось насторожило лікарів. Попросили зайти. Після візиту вона вийшла з поліклініки, але не дійшла до зупинки — запаморочилася голова, і вона сіла на лавочку. Переконувала себе, що все буде добре. Що чоловік приїде — а в нього буде і їжа, і випрасуванА на кухні стояв казанок з борщем, який вона завжди готувала саме так, як він любив, але тепер йому було гірко від усвідомлення, що він ніколи більше не почує її голосу.
