Колись давно, у давні часи, була одна казка про жадібність та покарання.
Двері заскрипіли, ледве він натиснув дзвінок. На порозі стояла літня жінка, років вісімдесяти, з ясним, трохи насмішкуватим поглядом.
— Добридень, — чемно промовив хлопець.
— І вам здоровенькі були, молодий чоловіче, — відповіла вона. — А чого ж ви без попередження? Навіть не спитала «хто там», не боїтеся, бабусю?
— Я вже, сину, усього на світі настрахалася, — усміхнулась стара. — Тепер сама людам страшниці розповідаю. Заходь, ти з соцзахисту чи звідки?
— Я, бабусю, від фірми, що робить чарівні фільтри для води. Встановиш — і з крана тече, мов з джерела. Чиста, без хімії. Як у давнину, коли з річки пили без страху.
— Ото диво, сам водяник до мене завітав, — здивувалась баба. — Справа добра. Заходь.
Хлопець уважно витер чоботи об половик.
— Можна я не роззуваюся? — спитав він, позираючи на килимок.
— Та йди вже, що там. Донька прибере, вона ще молода, не то що я — стара баба.
— Та що ви, ви ж бадьора, гарна, як ружа, — пробурмотів він із штучною усмішкою. — А де у вас кухня? Покажу вам товар…
— Лестиш, — хитнула головою бабуся. — У дзеркала я вже давно не дивлюся, то й повірю на слово. Ходімо.
На кухні хлопець, оглянувшись, раптом запитав:
— А чому ви не відбиваєтесь? Ви вампір, чи що?
— Та ні, ні, — засміялась стара. — Просто донька дзеркала високо повісила, а я низька. Не дотягнуся, хоч скачи.
Він почав встановлювати фільтр, щось підкручував, показував каламутну воду до та прозору після. Бабуся слухала уважно, кивала.
— Куплю, — раптом сказала вона. — Але спершу чай зі мною випий. Сама не люблю. Хвилин п’ять — не більше. Чай у мене добрий, на зіллі.
Швидко нагріла воду, заварила ароматний настій. Кімната наповнилася запахом м’яти та липи.
— Родини маєш? — ненароком спитала вона. — Діти?
— Ні, поки сам.
— І правильно. Ще рано тобі. А чай як?
— Чудовий, бабусю. Де такий берете?
— Я не беру. Мені його русалки на іменини приносять.
Він засміявся, подумавши, що жартує. Але незабаром усмішка зникла з його обличчя.
— А скажи, сину, нащо ти по хатах ходиш? Заради чистої води? Не вірю.
Він раптом заговорив, мов не своєю волею:
— Та ні. Фільтри дешеві купую, а продаю вдесятеро дорожче. Інше додаю у воду, щоб смачно було. Люди ведуться, а мені вигідно.
— Ось і все, — спокійно кивнула бабуся. — А я ж попереджала: чай у мене чарівний. Хто його п’є — брехати не може. Русалки, кажеш? Так. Вони й зробили цей напій. За брехню твою — будеш покараний.
Хлопець хотів щось сказати, але вже не міг — тіло почало розчинятися в легку пару, що повільно опускалася у мідний таз, підставлений старою.
— Захотів бути водяником — тепер ним і станеш. Наш річковий давно помпомічника просив — отож десять років на річці відпрацюєш, а там побачимо, — вилила воду з таза у раковину й гукнула в пустоту: — Гей, перший був з лічильником — тепер блискавки направляє, а ти — воду, знайомись!
