Я — Ярина, а не Маріся
Ярина сяяла від щастя — вона здала всі іспити! Не на самі п’ятірки, але достатньо добре, щоб пишалися тато з мамою. Відчиняючи двері додому, вона почула знайомий мамин голос і… чийсь чужий, глухий, ніби з минулого. Дівчина тишком прокралася до своєї кімнати, не бажаючи заважати. Але до її вух долинуло:
— Я тобі, Маріє, востаннє кажу… — різко вимовила мати.
Стукіт у сінях — це тато повернувся на обід. Ярина визирнула в коридор і зустрілася поглядом з жінкою у білому, поношеному хустці. Риси обличчя здались болюче знайомими. Десь вона її вже бачила… Давній відгомін спогадів уколов гостро й неприємно. Та сама жінка з прискіпливим, в’язким поглядом. Та, що назвала її колись «Марісею».
— Здрастуй, Марісю. Здрастуй, доню, — промовила несподівана гостя.
— Іди, Маріє, — стримано сказав батько.
— Іду, іду… Побачимось, сестричко, — кинула жінка та вийшла.
Ярина стояла, приголомшена.
— Тату, хто це?
— Мамина знайома.
— Але вона назвала її сестрою.
— Дівчата іноді так говорять… Мабуть.
Але тривожний мамин погляд і напружена мовчанка в домі свідчили про зовсім інше. Було ясно — це не просто знайома. Це частина їхньої таємниці.
Через кілька днів Ярина знову зустріла Марію.
— Ну, здрастуй, Марісю, — сказала вона, підійшовши близько.
— Я не Маріся, я Ярина.
— А ти пам’ятаєш мене?
— Не знаю… Ви у мами бували.
— У мами? Я тобі мама, Марісенько… Справжня…
Марія схопила її за руки. Говорила запально, безладно, благаюче. І Ярина — сама не розуміючи чому — пішла за нею.
— Ось, заходь, донечко, — жінка вела її у стару каморку. — Тут ти й жила, до двох років… Пам’ятаєш?
Ярину накрила хвиля спогадів: брудну підлогу, обгризані недопаски, хтось кричить, б’є у двері, а вона, зовсім малеча, шукає на підлозі щось їстівне. Хтось лізе їй у рот брудними пальцями… І вона кусає — до крові. Страх. Сльози. Холод. Маріся… тоді її звали Марісею.
Грубий голос у кімнаті вирвав із забуття:
— Марько, знову шльондралась? Гроші принесла?
Увірвався п’яний чоловік з каламутним поглядом.
— Це хто в нас такий? Мені подарунок? — і простягнув руку до Ярини.
Вона різко відкрила сумку, дістала купюри:
— Ось! Тільки не приходьте більше. Ні до нас, ні до мами, ні до тата. Я все згадала. І ви мені — ніхто.
— Маріся…
— Мене звати Ярина!
Вона бігла додому, захлинаючись сльозами. Вдома її трусило, піднялася температура. Мама знайшла її в сльозах.
— Мамо, я була в неї… Я згадала… сало… брудні пальці в рот… я вкусила…
— Донечко моя… — мати пригорнула її, немов маленьку.
А потім розповіла. Про те, як у дитбудинку були дві сестри — Марія та Оксана. Їх усиновили разом. Марька спочатку була ласкавою, але потім… змінилась. Курила, крала, втекла, а потім повернулася — з животом. Дитина була від невідомого. Батьки пробачили. Оксана, ще студентка, погодилась допомогти… і забрала дитинку до себе. Маріся стала Яриною. А Марію позбавили прав, вона ще й грошей вимагала за відмову.
З тих пір Ярина стала їхньою донькою — і по любові, іВона обіцяла собі, що колись розкаже свою історію іншим, щоб ніхто не вірив, що долю можна зламати.
