На околиці невеличкого містечка на Поділлі була стара вулиця, яку час забув. Асфальт — у вибоїнах, автобуси — раз на годину, сусідів — можна на пальцях перелічити. Але останні роки все змінилося: сюди потяглися містяни, втомлені від кам’яних джунглів. Один за одним купувалися будинки — хто ремонтував, хто зносив до фундаменту, щоб звести простору оселю.
Іван та Оксана також вирішили переїхати. Старий дім в глибині вулиці коштував недорого, а квартиру у місті залишили доньці. Будинок відремонтували, двір виклали плиткою, навіть клумбу розбили — як мріяли. Зять привіз із садового розплідника маленьку ялинку. Її посадили біля паркану — так, щоб було видно з вулиці.
Спершу деревце слабшало, ніби не хотіло приживатися. Але Оксана з Іваном не здавалися — підгодовували, поливали, розмовляли з нею, як із живою. І одного дня ялинка пішла в ріст. Не швидко, але впевнено. Першу ж зиму прикрасили іграшками, діти й онуки сфотографувалися — і з того часу на кожні Різдво біля ялинки були й вогники, й радість, й родинні світлини.
Через два роки вона стала справді гарною. Зелена, струнка, з м’якими голочками. Влітку навколо розквітла трава, і подружжя вже мріяло про лавку, щоб сидіти ввечері в тіні. Та одного ранку Оксана вийшла у двір — і завмерла. Ялинки не було. Лише пеньок. А трохи далі, біля сміттєвого бака — кинуте тіло колись улюбленого деревця.
Шок. Істерика. Розпач. Хто міг зробити таке — влітку, не взимку, не свята?
Іван, стиснувши кулаки, пішов до сусідки через дорогу — Марії Степанівни. Вона давно дивилася зі злістю. Дім у неї батьківський, старий, але доглянутий. Сама вона вдова, син навідувався рідко. А нові сусіди були їй як шпига в оці.
— Навіщо ж, Маріє Степанівно, так жорстоко? — запитав Іван без злості, але з болем.
— Оце розбагатіли! — різко відповіла вона. — Дві машини! Двір як картинка! А от ця ялинка мені як ножем у серці. Онуки кричать, бігають — не відпочинеш.
— Та ж було свято… Іграшки… Родина… — розгублено спробував пояснити він.
— А я що, влітку вікна повинна закривати, коли ваші скачуть під вікнами?
Він мовчки розвернувся. Дома розповів усе дружині. Оксана довго мовчала, потім витерла сльози й сказала:
— Від заздрощів. Інакше не поясниш.
— Заздрість — отрута. Адже ми такі ж, пенсіонери. Просто любимо жити красиво. Для себе й для онуків.
Через тиждень зять знову приїхав і привіз дві ялинки — невисокі, але пухнасті, з корінням. Подружжя посадило одну біля хвіртки, а другу Іван узяв і пішов… знову до Марії Степанівни. Хотів помиритися, щоб її серце хоча трохи пом’якшало.
— Не потрібна мені ваша подачка! — прошипіла вона. — Сійте собі, у мене все своє.
Іван уже розвертався, коли з-за паркану виглянула старенька сусідка — тітка Галя, років вісімдесят, жила через будинок.
— Ялинку даруєш? Візьму, сину. Нехай росте.
— А вам навіщо, Галино Іванівно? Ви ж самі…
— То нехай росте. Може, після мене комусь доброму дім дістанеться, а в нього біля хвіртки ялинка буде — господарку згадають.
У Івана перехопило горло. Вони з Оксаною самі посадили ялинку для тітки Галі, пояснили, як доглядати, пообіцяли допомогти. А потім вдома Оксана спекла пирогів — хотіла ще раз спробувати налагодити стосунки з Марією Степанівною, віднести частування.
Але Іван зупинив:
— Не треба. Скаже, що отруєно. Краще я скажу, що ми камеру поставили. Тепер кожен сантиметр ділянки під наглядом.
І справді — відеоспостереження вже працювало. Іван підійшов до сусідки й спокійно, але твердо сказав:
— Камери тепер є. Якщо ще хоч щось — до поліції. Це вже вандалізм, стаття є.
Вона нічого не відповіла. Тільки очі бігали.
Відтоді ні відро сміття біля паркану, ні злісних підступів. Спокій повернувся. А ялинка… Нова ялинка росла. А стара — лишилася в пам’яті. Як символ доброти, простоти — і тої заздрості, що робить людей справді потворними.
