На початку лютого Ганна стояла біля вікна, дивилася на мокрий бруківку, що проглядав крізь рештки снігу. День був сірий, тихісінький, і ця тиша навивала тугу. Погляд її ковзнув подвір’ям, дитячим майданчиком, куди колись вона провожала сина до війська, доньку — до школи. Тепер це були чужі діти, чужі родини, навіть чужі долі.
«Мабуть, ось вона — моя старість, — прошепотіла Ганна. — Тиха, самотня, несподівана».
Великий обідній стіл у кімнаті стояв порожній. Той самий, за яким вони з Іваном мріяли по вихідних няньчити онуків, варити борщі, збирати рідних. Але Ваня пішов занадто рано. А онуки… Вони є, але жи-
вуть далеко.
Оксана, донька, давно виїхала за кордон. Там у неї перспективи, робота, інше життя. Матір із собою не запросила. Андрійко, молодший, мешкає у місті, але на іншому кінці — у престижному районі. Навідується. Інколи. Раз на місяць. Забирає на годину-другу — чаю попити, побалакати з дітьми. У нього близнюки — Тарасик і Даринка, вже до першого класу ходять.
Серце Ганни боліло не від старості, а від порожнечі. Вона взяла старий альбом. Весільне фото: Іван — молодий, у білій сорочці, з гітарою в руках. Ох, як же він співав… Як вона його кохала. Як усе тоді було інакше — живо, яскраво, повно.
Різкий звук повідомлення вирвав її зі спогадів. Соцмережа. Лист від Марічки, шкільної подруги:
«Ганнусю, вітаю! Ювілей святкую, наш клас збираю. Приходь обов’язково!»
Ганна вагалася. Що розповісти? Дім, пенсія, рідкісні дзвінки від дітей. Та все ж пішла. Все-таки ювілей. Вечір. Нагода.
Семеро однокласників. Тепло, весело. Марія Степанівна, та сама Марічка, метушиться — закуски, тости, спогади. Ганна допомагає, усміхається. Згадують похід у ліс, багаття, шкільні витівки. І раптом — дзвінок у двері.
«Ой, Грицько! Прийшов!» — скрикнула Марія Степанівна й кинулася відчиняти.
У кімнату увійшов чоловік — статний, із благородним сивим волоссям, вусами, впевненою ходою. Він привітався, потиснув руки чоловікам, а потім, усміхнувшись, звернувся до Ганни:
«Привіт, Ганнусю! Скільки літ, скільки зим!»
Вона дивилася з плутаниною. Не впізнала. Але через мить — осяяння.
«Та це ж я, Грицю! Ми ж з першого по п’ятий клас за однією партою сиділи».
Ганна засміялася. Згадала. Маленький гармідерник, з яким батько просив не садити. А потім — і просид— А потім так і просиділи всі п’ять років, — вимовила вона, і в серці знову заграло тепло.
