Розколоте щастя: драма втрачених зв’язків
Оксана прокинулася на світанку, коли перші промені сонця ледве пробивалися крізь штори їхньої квартирки у містечку Гайок. Поки чоловік лежав, розлінуючись, вона накрутила на сніданок насичених млинців – половину з м’ясом, половину з сиром. Аромат заповнив хату, ніби обіймаючи її теплом. Віталій підвівся, коли запах дійшов до спальні. Умившись, він сів за стіл, з задоволенням пригорнув млинці, запиваючи їх міцною кавою. З’ївши останній шматочок, подивився на дружину й сказав:
— Оксано, треба поговорити.
Оксана, яка мила посуд, обернулася, витираючи руки рушником.
— Говори, — відповіла вона, відчуваючи, як у середині заворушився неспокій.
— Я йду від тебе. Сам подам на розлучення, — спокійно, але рішуче заявив Віталій.
— Як йдеш? Чому? Куди? — Оксана завмерла, її очі розширилися від шоку.
Суботнє ранкове сонце лило крізь вікно, коли Оксана, як завжди, зайнялася млинцями. Вона любила ці миті — тишу, запах їжі, затишок їхнього життя.
Віталій з’явився, коли аромат смажених млинців наповнив кухню. Він мовчки сів, з’їв, насолоджуючись кавою, і раптом огризнув:
— Оксано, я йду від тебе.
Вона подумала, що їй здалося. Обернулася й устромила в нього пильний погляд.
— Розумію, що поступаю підло, — продовжив Віталій, не піднімаючи очей. — Двадцять п’ять років разом, а я руйную все. Але вона… Вона неймовірна. Поруч із нею я відчуваю себе знову живим, молодим. Я кохаю, Оксано, і це — божевільне щастя!
— І скільки років твоєму щастю? — холодно спитала Оксана, зібравши всю свою силу.
— Двадцять вісім.
— Тобто всього на п’ять років старша за нашу Софійку. І на двадцять молодша за тебе. Цікаво. А з її батьками познайомився? Вони тішаться, що донька таку долю собі вибрала? Якби наша Софійка привела зятя твого віку, я б не схвилювалася.
— Нащо рахувати роки, якщо в душі кохання? — скрикнув Віталій, його голос тремтів. — У тебі вже нема того вогню, що в Даринці. Ти живеш якимись застарілими мірками.
— Чудово, — відрізала Оксана. — Розлучаємося та ділимо майно.
— Ділити нічого не будемо, — заперечив Віталій. — Квартиру лишу тобі — у Даринки вже є своя, двокімнатна. Машину візьму я, тобі вона майже не потрібна.
— Ні, так не піде, — Оксана похитала головою. — Зараз говориш, що лишаєш мені квартиру, а через рік повернешся і почнеш ділити кожну чашку. Я юрист, наслухалася таких «шляхетних». Давай ділимо все одразу: і хату, і машину. Грошей у нас нема — все віддали Софійці на іпотеку.
Віталій був приголомшений її спокоєм. Він чекав сліз, криків, але Оксана лише допомогла йому зібрати речі. На прощання побажала йому удачі, але коли двері за ним замкнулися, дала волю сльозам. Двадцять п’ять років разом — через радість і біду. Вона вірила, що поруч надійна людина. А тепер — пустота.
«Яке там самотність? — подумала Оксана, витираючи сльози. — У мене є Софійка, зять, внук Данилко».
Вона сиділа у спальні серед розкиданих речей, які Віталій поспіхом збирав у валізу. Спогади нахлинули наче хвиля. Їхнє весілля — Оксана на другому курсі, Віталій на четвертому. Незабаром народилася Софійка. Жили в гуртожитку, передавали дитину з рук на руки, щоб встигати на пари. Потім, за допомогою деканату, влаштували доньку до ясел.
Перша квартира — тісна кімнатка у комуналці. Спальня, дитячий куточок і крихітна кухня на вісімнадцяти метрах. Туалет у кінці коридору, душ у підвалі. Тоді Віталій не скаржився на відсутність «вогню».
Розлучення оформили швидко. Суд з поділу майна теж не затягнувся. Машину продали відразу, а трикімнатну квартиру вдалося збути лише через три місяці — покупця довго не знаходилось.
Оксана купила собі затишну двокімнатку у тому ж Гайку. Довелося взяти невеликий кредит, але вона впоралася. Часу стало більше: після роботи вона часто не знала, чим зайнятися. Згадала давнє хобі — в’язання, почала читати.
Якось подзвонила подруга Мар’яна, з якою вони не бачилися роки, і запропонувала разом ходити в басейн. Вода справді лікувала. Через місяці Оксана відчула, як до неї повертаються спокій і впевненість. Робота приносила радість, життя налагоджувалось.
Про Віталія вона згадувала все рідше. Він намагався дзвонити, але вона попросила не турбувати.
Минуло три роки. Свій день народження Оксана святкувала в кафе з двома подругами.
— Не шкодуєш про розлучення? — запитала Ольга.
— А в мене є вибір? — усміхнулася Оксана.
— Я в іншому. Ти тепер сама. Це краще чи гірше— Краще, звісно, — сказала Оксана, підіймаючи бокал, — адже тепер млинці їм тільки для себе.
