“Не для тебе ці двері”: історія про кохання, зраду та спадщину
Настя вже збиралася лягати спати, коли раптом почула стукіт у двері. Неохоче накинула свій домашній халатик, підійшла й відчинила. На порозі стояв він — її колишній чоловік, Тарас.
— Ти? — здивовано видихнула вона, примруживши очі. — Що тобі треба?
— Треба поговорити. Можна зайти? — він спробував посміхнутись, але вийшло ніяково. — Я ж тут не чужий, пам’ятаєш?
Настя відступила, пропускаючи його. Тарас зайшов, пройшов у вітальню, сів на диван і оглянувся.
— Нічого не змінилося, — пробурмотів він. — Ні ремонту, ні затишку. Наче час зупинився.
— Мені і так добре. Ти що, з інспекцією прийшов? Чи може, хочеш спонсорувати шпалери та шпаклівку?
Вона вже давно не боялася бути з ним прямою. Раніше — так, стримувалася, мовчала, терпіла його зневажливі слова. Але тепер? Вони давно чужі, якщо не сказати — вороги. Їхня донька, Марічка, вже доросла — живе своїм життям, і з батьками майже не спілкується.
— Пахне смачно, — несподівано змінив тему Тарас. — Вечерю готуєш? Частуватимеш?
Настя усміхнулася. Вона знала, що пару місяців тому він розійшовся зі своєю новою дружиною — тією самою Даринкою, заради якої півтора роки тому покинув сім’ю.
…Той вечір досі стояв у неї перед очима. Тарас прийшов з роботи, мовчки почав збирати речі.
— Все, я йду, — кинув він. — Я давно сплю з іншою. Ти ж знала, просто робила вигляд, що не помічаєш. Мені набридло.
Настя тоді застигла, не вірячи своїм вухам. Але вона знала. Даринка, двадцятирічна практикантка з офісу, де працював Тарас, швидко запалила йому голову. Її найкраща подруга, яка теж працювала в тій компанії, розповіла все. Але Настя, стиснувши зуби, вирішила не руйнувати сім’ю через миттєвий роман. Думала — перебеситься. Не перебесився.
Тарас пішов, зняв квартиру й подал на розлучення. Як “чесна” людина, відмовився від частки у спільному житлі.
— Живи з Марічкою. Мені нічого не треба, — сказав він тоді.
Настя плакала по ночам. Намагалася переконати його повернутися. Але він був холодний і самозакоханий.
— Я нарешті закоханий, — відповідав він. — Це справжнє. А у нас — пустка.
У той складний час її підтримала лише свекруха, Ганна Іванівна. Вона вже тоді хворіла, і Настя допомагала їй, як могла: ходила по лікарях, за продуктами, до аптеки. Тарас же з’являвся рідко — у нього була “нова сім’я”.
Ганна Іванівна повністю стала на бік Насті. Розчарувалася в синові, не хотіла його бачити. А потім її не стало. Настя була поруч до останнього подиху, організувала похорони. Тарас з’явився лише на прощанні.
Через кілька тижнів після похорону він дізнався про заповіт. Мати залишила квартиру… не йому, а Насті.
— Ти втерлася їй у довіру! Підлещувалася, грала святу! Лицемірка! — тоді кричав Тарас.
Настя мовчала. Це було рішення свекрухи. Вона не просила і не вимагала. Просто була поруч. А тепер — результат.
— Навіщо ти прийшов? — повернулася вона до реальності, дивлячись, як Тарас копається у спогадах, сидячи в її вітальні.
— Поговорити, — весело відповів він. — Про нерухомість.
Все зрозуміло, подумала Настя. Ніяких вибачень, жалі, розмов про доньку. Тільки квадратні метри та власний комфорт. Його завжди цікавило лише одне — що зручно для нього.
— Я ж казала: можеш жити в квартирі Ганни Іванівни, скільки заманеться. Я її продавати не збираюся.
— Не підходить! — скривився він. — Я не хочу жити на птичих правах. Мені треба своя квартира.
— То купи. Ніхто тобі не заважає, — спокійно відповіла Настя.
— Куплю, — усміхнувся він. — Але спочатку продамо цю квартиру! І поділимо навпіл.
Настя повільно підняла погляд:
— Не вийде, Та— Ця квартира моя, і це останнє, що я тобі скажу.
