Сон, що все змінив: як доля прийшла під бризками з калюжі
На кухні за чашкою чаю і шматочком медового торта Марічка та її бабуся Ганна Степанівна насолоджувалися тихим вечором. Ювілей — це ж не жарти: 75 років, шумне родинне свято вже позаду, гості розійшлися, а вдвох на кухні — найзадушніша мить.
— Ось ти кажеш, бабусю, що чоловіки люблять очима… — раптом почала Марічка, опустивши погляд. — Тоді поясни мені: що зі мною не так?
— Та все з тобою гаразд, серденько, — рішуче відповіла Ганна Степанівна. — Розумниця, красуня, добра, вихована. Ще й треба?
— Тоді чому я сама? Мені вже двадцять п’ять, бабусю… У моїх подруг родини, діти, а я… ніби в пастці.
— Ще не зустріла свою людину, ось і все, — тепло посміхнулася бабуся. — А був же у тебе хтось, як його… Богдан?
— Був, — зітхнула Марічка. — Поки не виявилося, що він одружений. Пішов так само тихо, як і з’явився.
— Правильно, що прогнала, — буркнула бабуся, зминаючи в пальцях серветку. — Одружені — це не про любов, це про чийсь біль. Ти все зробила правильно. Але твоє щастя тебе обов’язково знайде. Ось побачиш.
Наступного ранку повітря було прохолодним. Марічка поспішала на роботу в новому світлому пальті, обминаючи калюжі та слизькі льодяники. Думки блукали десь далеко, доки на неї не вихлиснула брудна вода.
Облила з голови до ніг. Світле пальто миттєво стало сіро-бурим. Марічка завмерла на місці, відчуваючи, як в горлі стискаються сльози.
— Перепрошую! — до неї кинувся чоловік у дорогій шубі. — Бога ради, я вас не помітив. Зовсім засліпило?
— Від ваших вибачень мені не легше! — скрикнула вона. — Як тепер іти на роботу?
— Давайте я вас відвезу. І до хімчистки заразом. Пальто відчистимо, чесно. До речі, мене звати Василь.
— Марічка…
Він допоміг їй перейти дорогу, відчинив двері авто і повіз спочатку до офісу, а пальто — одразу до хімчистки. День пролетів у чеканні, але Марічка забула запитати у Василя номер телефону, і тепер мучилася: як його тепер знайти?
Ввечері, стоячи біля дверей офісу, вона вже замовила таксі, коли раптом почула:
— Марічко!
До неї біг чоловік із букетом. Богдан. Той самий.
— Нам треба поговорити!
— Нам більше ні про що говорити! — твердо відповіла вона. — Іди до своєї дружини!
— Я так просто не піду, — схопив він її за руку. — Марічко, ти мусиш мене вислухати…
— Відчепися! — лунав голос позаду неї.
Перед нею стояв Василь. Впевнений, рішучий, суворий. Він накинув їй на плечі вже чисте пальто і повернувся до Богдана:
— Це моя жінка. Не смій її чіпати.
— Що? — Богдан здивовано здригнувся. — З яких це пір?..
— Усе гаразд, Василю, — сказала Марічка, посміхаючись. — Я взагалі його не знаю.
Вони сіли в машину, і вона тихо прошепотіла:
— Дякую. Ти мене врятував.
— Дурниці, — усміхнувся він. — Але я розраховував хоча б на вечерю в обмін на пальто.
— А я думала — як мінімум на весілля, — відповіла Марічка.
Через півроку в тому самому будинку, де бабуся Ганна Степанівна святкувала ювілей, зібралася вся родина — тепер вже на весілля Марічки та Василя.
І лише одна посміхалася з особливим розумінням у очах — Ганна Степанівна.
— Що я тобі казала, доню? — прошепотіла вона онуці. — Доля й у калюжі знайде свій шлях…
