Оксана готувала вечерю, накриваючи стіл для себе та чоловіка. Вечір обіцяв бути тихим, затишним, аж раптом тишу розірвав різкий дзвінок у двері. Гостей вони не чекали, і цей звук завис у повітрі, ніби вісник чогось несподіваного.
— Дмитре, відчини, будь ласка, хто там? — гукнула Оксана з кухні, витираючи руки об рушник.
Дмитро, відірвавшись від телевізора, неохоче підвівся й пішов до дверей. Відчинивши, він завмер, не вірячи власним очам.
— Тіто Людо? Ви звідки взялися? — подив у його голосі було щирим. Перед ним стояла старша сестра його покійної матері, жінка, яку він не бачив роками.
— Добрий вечір, Дмитрику. Ось, вирішила до вас завітати. Можна увійти? — Людмила посміхнулася, але в її очах мелькнула тінь втоми.
— Звичайно, заходьте! — Дмитро відступив, пропускаючи гостю. — А чому не попередили? Я б зустрів вас на вокзалі.
— Та так, спонтанно вийшло, — відповіла вона, акуратно ставлячи на підлогу важку торбу. — Була у сестри твоєї в Дніпрі, а тепер ось до вас, у Львів, приїхала.
Оксана, почувши голоси, вийшла з кухні, поправляючи фартух. Побачивши гостю, вона ледь поморщилася.
— Добрий вечір, Людмило Павлівно! Ото несподіванка… Вечерятимете з нами?
— Не відмовлюся, дякую, — відповіла жінка, направляючись у ванну, щоб помити руки.
Оксана кинула на чоловіка пильний погляд, ледве стримуючи роздратування.
— Я й гадки не мав, що вона приїде, — пошепки виправдався Дмитро.
— І надовго вона до нас? — Оксана схрестила руки. — Нам ще її по місту возити, годувати? Навіщо вона взагалі з’явилася?
— Заспокойся, зараз усе з’ясуємо, — Дмитро знизав плечима, намагаючись не загострювати.
Повернувшись, Людмила Павлівна поставила на стіл торбу з гостинцями.
— Ось, привезла вам із села: мед свіжий, сусідський, часник, трави різні. У вас у місті за таке, мабуть, цілий стан просять. Ну, розказуйте, як живете? Як синок ваш?
— Живемо, як усі, — почав Дмитро. — Квартиру в іпотеку взяли, працюємо, крутимося. Андрійко у десятому класі, захопився програмуванням. Незабаром із тренування повернеться. А у вас як справи?
— Молодці, що квартиру взяли, — кивнула Людмила. — А я от вирішила рідню навідати. Після смерті вашої мами, Дмитре, зв’язок із вами майже зник. Ви в село не приїжджаєте, справи, розумію. А мені самій у хаті сумно. Старість, як то кажуть, не радість…
— Котлети у вас, Оксано, просто смакота, — додала вона, відкушуючи шматочок. — І квартира затишна, молодці.
— А надовго ви до нас? — обережно запитала Оксана, намагаючись приховати нетерпіння. Дмитро кинув на неї докірливий погляд.
— На дні три, — відповіла Людмила. — Хочу місто ваше подивитися, давно не була. А потім далі поїду. Побачуся з вами, з Андрійком. Ти, Оксано, така гарнюня, і господиня чудова.
Оксана вимушено посміхнулася. Компліменти були приємні, але ситуація все одно напружувала.
— Спати вам, мабуть, на кухні доведеться, на розкладці, — сказала вона. — У нас лише дві кімнати: в одній ми з Дмитром, у другій — син.
— Та я невибаглива, де покладете, там і ляжу, — махнула рукою гостя. — Дякую за вечерю, усе було дуже смачно.
У цю мить у квартиру увірвався Андрій, запрілий, з рюкзаком на плечі.
— Сину, це бабуся Люда, сестра твоєї бабусі Ганни, — представив Дмитро. — Ти її, напевно, не пам’ятаєш, маленький був, коли ми до неї їздили.
— Добрий вечір, — Андрій уважно подивився на гостю. — Ви справді схожі на бабусю Ганну…
— Приємно познайомитися, Андрію, — усміхнулася Людмила. — Чула, ти програмуванням захоплюєшся?
— Так, — оживився хлопець. — Тільки комп у мене старий, гальмує. Пишу програми, але все повільно працює.
— Молодець, продовжуй у тому ж дусі. Програмісти зараз на вагу золота, — підбадьорила вона.
— А ви ким працювали? — поцікавився Андрій.
— Я лікарем була, потім викладала в медичному. А потім вийшла заміж, переїхала в село. Там і осіла. Допомагати людям — це велика справа, Андрію.
— Круто, — кивнув хлопець, вражений.
— Ну, давайте постелимо вам, відпочивайте, — запропонував Дмитро. — Завтра у мене вихідний, можу показати вам місто.
— Дякую, Дмитре, буду рада, — відповіла Людмила, і її голос задріжав від щирої вдячності.
Коли всі розійшлися по кімнатах, Оксана, лежачи в ліжку, почала шепотіти чоловікові:
— Це що за новини? Приїхала вночі, з медом і часником, і думає, ми повинні стрибати від щастя? Тепер її розважати, годувати! Що це за люди такі?
— Оксано, заспокойся, — тихо відповів Дмитро. — Вона моя єдина тітка. Мою маму вона виро— Вона була їй другою матір’ю, і тепер я не можу просто вигнати її, коли вона приїхала після стількох років.
