Пішла, бо втомилася бути «незручною» дружиною
— Оленко, можна тебе на хвильку? — зітхнув Богдан, коли дружина вже сотого разу метушилася між кухнею і вітальнею, готуючи закуски до приходу його гостей.
— Звичайно, Богдане, що трапилося? — обернулася вона, витираючи руки об фартух.
— Ось знову — «Богдане»… Я ж просив, не спотворюй мову, це звучить жахливо. А твої «гэкаючі» голосні… Слухай, це справді ріже слух. Ти ж у селі виросла, там, може, і говорять так, але тут — ні.
— Я й не приховую, звідки я. У нас так говорять. Хтось «гэкає», хтось «дзекає», а ви тут навпаки «акаєте» на кожному слові. Чим «Богданчик» гірший за «Олесю»?
— Ти не розумієш. Я не хочу, щоб ти сьогодні сиділа з нами. Буде ділова зустріч, мої друзі — серйозні люди. Ти, вибач, але ти не того рівня…
Олеся завмерла. Всередині стало холодно.
— У чому я «не того рівня»? Маникюр не той? Занадто проста для розмов про бізнес та стартапи? Твої Тетяни й Наталки, навіть Марійки з Настюхами — не фінансові аналітики. Ми за окремим столом сміємося з мемів і показуємо фото дітей. У чому проблема?
— Ти не зрозумієш. Вони з нормальних родин. А ти… — Богдан запнувся. — Мені ніяково перед хлопцями.
— Ніяково, кажеш? Коли я по лікарнях за тобою бігала — було зручно? Коли влітку з багажником солінь з мого батьківського села поверталися — теж зручно? А коли треба гостей прийняти — я тепер «неформат»? — вона зірвала фартук і пішла у спальню.
— Олесю, ну почекай, не квапся… — почав він, але двері вже грюкнули.
Він не знав, що Олеся почула кожне його слово. Після того, як він вийшов, вона сіла на ліжко, закрила обличчя руками. Гнів і біль стояли у грудях кубком. Скільки разів її попереджали — мов, селянка простенька, не пара столичному кар’єристу… А вона вірила. В їхнє кохання. У його доброту. І дотепер він не давав приводу сумніватися.
Познайомилися вони на останньому курсі. Олеся вчилася на бібліотекаря, Богдан — на економіста. Він був тихим, замкнутим, трохи незграбним. Дівчата сміялися з нього за спиною. Але Олесі стало шкода хлопця — вона не любила, коли осуджують просто так.
Потім, у бібліотеці, вони кілька разів зустрілися. Він млявий, ніяковіє, а вона — спокійно, по-доброму — підказала: «Видихни, вдихни і скажи повільно». З того все і почалося. Потім — побачення, довгі розмови, підтримка. Він розквіт біля неї. Через два роки — весілля, яке схвалили навіть найбільш скептичні родичі.
А тепер — ось так?
— Значить, поки ти був нікому не потрібен — я була важливою, а як став «великою людиною» — я стала завадою? — гірко подумала вона і дістала валізу.
Подзвонила сестрі, коротко розповіла. Та одразу запропонувала пожити у них. Чоловік сестри й племінники були раді.
— Що робитимеш? — запитала сестра.
— Повернуся до батьків. Там у бібліотеці якраз вільне місце. Зніму маленьку квартиру. А речі перевезу пізніше. Головне — піти.
Телефон задзвонив. На екрані — Богдан.
— Ти де?! Гості за дві години, а вдома ні страв, ні господині!
— Любий, якщо я занадто проста, щоб сидіти з твоїми «обраними», то й готувати вам має хтось вишуканіший. Тож покладайся на себе. Я пішла.
— Олесю, ти з глузду з’їхала?!
— Ні. Я йду із ТВОЄГО життя. Завтра подам на розлучення.
Вона скинула дзвінок і, не гаючи часу, зайшла у соцмережі. Написала короткий, але щирий пост про те, як за один вечір можна перетворитися з улюбленої дружини на «ганьбу сім’ї».
Першими відреагували дружини й дівчата його друзів. Усі стали на її бік. А далі — почалося. Навіть самі друзі почали писати: «Оце так… Не чекав від Богдана такого». Він же надіслав зле повідомлення: «Через тебе я посварився з людьми».
Невже він думав, що його слова нікого не зачеплять? Що дружини його друзів, такі самі селянки, не впізнають себе у цих «простеньких»?
— Ти спеціально? Хотіла мені життя зіпсувати?
— Ти сам його собі зіпсував, коли почав казати, що я недостойна сидіти з тобою. Коли перестав поважати. Ти погано мене знав, Богдане.
— Та кому ти така потрібна?
— А навіщо тоді у судді час на примирення випрошував?
Він мовчки відвернувся.
— Просто прикро, що через дурниці ти розвалила сім’ю.
— Якщо ти називаєш «дурницею» приниження — значить, або ти тиран, або дурень. А з такими мені не по дорозі.
Олеся йшла до сестри. Батько вже обіцяв допомогти з квартирою. Робота буде. А кохання… кохання ще зустріне. Головне — тепер знати, що вдячність і повага — не менш важливі, ніж почуття.
