— Чому так рано?.. — збентежено пробуркотів Олексій, застібаючи сорочку навиворіт. Але Мар’яна не слухала. Вона вже стояла в коридорі, стиснувши пальці до болю, і дивилася на червоні туфлі біля входу. Не просто жіночі — це були туфлі Ірини, її давньої подруги. Безпомилково впізнала. Занадто часто бачила їх на фотографіях під келихом вина. Але побачити їх у своїй квартирі вона не очікувала.
Все почалося зранку, коли Мар’яна відчула себе погано на роботі. Гострий присмак нудоти, темрява в очах. Спочатку списала на недосип або стрес. Але подруга з кабінету, Олена, похилилася й прошепотіла:
— Ти не вагітна, часом?
— Та ні, з чого б… — відмахнулася Мар’яна, але всередині щось стислося. Вона знала — щось не так. Через двадцять хвилин вона вже стояла у службовому туалеті, стискуючи в руках тест із двома чіткими смужками.
Вона не пам’ятала, як опинилася в кабінеті начальниці. Не пам’ятала, як вийшла з офісу. Пам’ятала лише одне — летіла додому, щоб розповісти про це Олексію. Хотіла побачити його реакцію, обійняти, розплакатися від щастя. Але…
Вона вставила ключ у замок, увійшла, вмикнула світло. І перше, що побачила — ті туфлі. За кілька секунд почула шепіт із спальні. Спочатку подумала, що помилилася. Що це якась дурна випадковість. Але, розкривши двері, побачила свого чоловіка — напівроздягненого, з Іриною, що обома руками притискала простирадло до грудей.
— Мар’яно?.. Ти чого?.. — бурмотів він, а Ірина дивилася в підлогу, не промовивши й слова.
Далі — наче в тумані. Крики. Сльози. Речі летіли по кімнаті. Потім настала тиша. Відхід. Пустота. Мар’яна залишилася сама в розбитій квартирі, сиділа на підлозі, обхопивши руками живіт, де вже билося крихітне життя.
Через кілька днів вона прийняла рішення. Не хотіла нічого спільного з Олексієм. Не хотіла бути самотньою матір’ю. Батьки далеко, подруг — мінус одна. Зарплати не вистачить навіть на підгузки, не кажучи вже про няню. І Мар’яна пішла до приватної клініки.
Вона сиділа під кабінетом лікаря й дивилася у стіну. Було страшно. Не хотіла цієї дитини… і в той же час — хотіла, як ніколи.
— Заходьте! — почувся голос із-за дверей.
Вона підвелася й увійшла. Але лише побачила лікаря — серце стислося.
— Андрію?! Це ти?!
Це був її однокласник, перше кохання. Хлопець, якого вона ніколи не забувала. Його поцілунок у щоку на останньому — досі лишався найніжнішим спогадом.
— Мар’яно?! Невже це ти?! — Андрій підвівся, обійняв її тепло, як старого друга.
Говорили хвилин десять, наче не минуло двадцяти років. І коли трохи втихомирилися, Андрій запитав:
— Але ти ж на прийомі. Що сталося?
Мар’яна, трохи зніяковіла, розповіла всю правду — про зраду, про вагітність, про рішення.
— І ти справді хочеш позбутися дитини? — тихо запитав Андрій.
— Так… боюся. Не впораюся сама…
