У темний листопадовий вечір у містеці Річковому, пройнятому запахом вогкості та опалого листя, Ярослав зупинився біля вітрини старого антикварного магазину. Годинники, маленькі й витончені, з почарпаними циферблатами та тонкими стрілками, немов шепотіли про минуле. Вони нагадали йому про діда, про ті дні, коли він, ще хлопчина, заворожено стежив за рухом шестереньок під лупою. Ярослав дивився, як стрілки повільно повзуть упроред, і раптом зрозумів: він не хоче поспішати. Не зараз. Не туди, де його чекає кінець вісімнадцяти років життя. Всередині вже було вирішено, але ззовні — лише сірий дощ, брудні калюжі й холод, від якого ніяло серце.
Ярослав увійшов до зали суду із запізненням на чверть години. Його майже колишня дружина, Марія, сиділа біля вікна, склавши руки на папці з паперами. Її обличчя було спокійним, але пальці, що перебирали куток паперу, видавали нервування. Вона не дивилася на нього, не сердилася — просто чекала, ніби це була не крапка в їхній історії, а ділова зустріч. Ярослав згадав, як вони колись удвох збирали меблі у своїй першій квартирі: сперечалися, сміялися, пили чай просто на підлозі. Це спогади кольнуло, як шматочок скла, і він проковтнув його, не знайшовши слів.
Суддя була швидкою, як вітер за вікном. Питання, підписи, штамп — усе зайняло менше десяти хвилин. Ніби їхні спільні роки — відпустки, сварки, ночі під старемним пледом — можна було вмістити у кілька формальностей.
На виході Марія сказала:
— Не забудь завірити документи у нотаріуса. Сьогодні.
Ярослав кивнув. Хотів сказати «пробач», але не знав за що. Хотів сказати «дякую», але не знайшов за що. Натомість вимовив:
— Ти… красива.
Вона подивилася на нього, як на незнайомця, і пішла. Її кроки потонули у шумі дощу, а легкий аромат її парфумів залишився витати у повітрі, як привид їхнього минулого.
Ярослав застиг у порожньому коридорі суду. Десь хлопнули двері, хтось закашляв, хтось розмовляв по телефону. А він думав: «Це кінець? Чи початок?»
Замість дому він поїхав до майстерні діда, у старий закуток Річкового, де час ніби застиг. Маленька кімната з низькою стелею пахла олією та пилом. Полиці були заставлені баночками з гвинтиками, коробками з пружинками та старим плакатом про годинарство. Ключ від майстерні все ще лежав у його старому гаманці, у потертій кишені. Ярослав відчинив двері, увімкнув світло. Лампа мигнула, але загорілася, заливши все знайомим жовтим світлом, від якого в дитинстві ніяли очі.
Годинник на стіні цокав, ніби зберігав ритм його життя. Ярослав сів за старий стіл, провів пальцями по його шорсткій поверхні, відчуваючи кожну щербину, кожну подряпину. Його руки тремтіли — не від страху, а від раптового відчування, що в них знову з’явився сенс. Він дістав із шухляди старі годинники, які так і не полагодив багато років тому. Розібрав їх, розклав інгредиенти на тканині, уважно дихаючи. Зібрав. Завів. Тік. Ще тік. І раптом — час зашепотів, ніби сказав: «Я все ще тут».
Наступного дня він повернувся. ППотім з’явилися перші клієнти, і кожен приносив із собою не лише поламаний годинник, але й частинку свого життя, яку Ярослав поступово навчився лагодити.
