Ну нарешті… чи все тільки починається
Виходячи заміж, Соломія й уявити не могла, що її майбутній чоловік Тарас давно став заручником шкідливої звички. Познайомились вони блискавично — закрутило, затягнуло, а він вже через пару тижнів зробив їй пропозицію — трохи під градусом, з характерним присмаком перегару:
— Сонце, а давай одружимось? — видихнув він, спираючись на дверний косяк.
— Ти, здається, п’яний? — слабко обурилась вона, більше здивовано, ніж сердито. Та все ж заміж хотілось: подружки вже всі з обручками.
— Та на радощах, — засміявся Тарас, — це ж свято — пропозицію тобі зробив!
— Згодна, але з однією умовою: гулянки — тільки по святах, — попередила вона.
— Ну то в мене якраз свято, — пожартував він.
Молода, наївна, закохана — Соломія не знала, що батько Тараса пив все життя. І син давно вже взяв з нього приклад, тільки мати, Ганна Іванівна, безпорадно махала рукою:
— Сам спився, тепер і сина туди ж тягнеш!
— Та хай мужиком росте! — посміхався її чоловік, наливаючи синові чарку за обідом.
Відразу після свати пара оселилася в маленькій однушці, яка дісталася Соломії від бабусі. Спочатку все було терпимо: Тарас працював, додому повертався регулярно, хоч і часто з ароматом. На кожен випадок у нього була «поважна» причина:
— У Валерка дитина народилась, як не відзначити? У Вітька день народження, ну й я тост підняв… А дядько Толик на дачі частував — відмовити незручно…
Потім народився син — Яринко. Але батьківство чоловіка анітрохи його не протверезило. Він повертався додому все рідше, до дитини підходити уникав.
— Чому ти не спілкуєшся з сином? — з докором питала Соломія.
— А ти сама кажеш — не дихай на нього перегаром. От і не підходжу, — відмахувався він.
— То перестань пити! Ну скільки можна? — сльози котилися по щоках.
Минуло вісім років. Алкоголь став нерозривною частиною життя Тараса. Роботу він втрачав одну за одною. Соломія тягла все сама, на щастя, Ганна Іванівна допомагала — і онукові речі купувала, і грішми підтримувала.
— Соломія — золото, — скаржилась Гана своїй сестрі. — А син… все гірше й гірше. Не впізнаю його.
Тарас перетворився на тінь колишнього себе: зів’ялий, без зубів, без інтересу до життя. Ні любові, ні турботи — нічого не залишилось.
— Розлучися з ним, — радили всі: подруги, колеги, навіть сусіди.
Але Соломія жалувала чоловіка. Як бездомного пса. До певного моменту — жалувала. Поки не зрозуміла, що Яринко підростає, дивиться, вбирає все, і вже сам не хоче бути вдома, де пахне бідою.
Тоді вона сказала свекрусі:
— Ганно Іванівно, я більше не можу. Подаю на розлучення.
— Може, його полечити? — тихо благала та. — Може, ще не пізно?
— Скільки ви свого лікували? — гірко посміхнулась Соломія. — Хочу, щоб син виріс іншим. Хай краще зовсім не бачить батька.
Ганна лише зітхнула:
— Ну куди ж він піде… Звичайно, до нас. Що вже тут робити…
Але був ще один привід. Соломія давно відчувала симпатію до колеги — Мирославу. Він з’явився у їхньому відділі нещодавно: підтягнутий, білявий, з пронизливими блакитними очима та рідкісною у наш час ввічливістю. Розлучений, без скандалів, приїхав з іншого міста до батька. Жінки в офісі — хто мовчки, хто відверто — намагались привернути його увагу, але Мирослав тримав дистанцію.
Коли Соломія подала на розлучення, Тарас навіть не здивувався. Валіза біля дверей, коротка розмова — і він пішов. До батьків.
А за дві тижні Мирослав підійшов до неї після роботи:
— Соломіє, не хочеш випити кави? Просто поговоримо.
Вона кивнула, щоки порожевіли. Вони посиділи в кав’ярні, і між легким смішком та серйозними фразами раптом пролинуло:
— Я відразу зрозумів — ти не просто колега. Ти — моя доля, — сказав він.
З того вечора все змінилось. Так, у офісі ходили плітки. Особливо від Надії:
— Оце так, наша скромниця та Мирослава відбила… А я стільки зусиль…
Соломія лише знизувала плечима. Їй не треба було пояснювати.
А незабаром Мирослав зробив їй пропозицію. Скромне каблучка, щирий погляд — і серце знову забилось.
У суботу вона запросила свекруху. У домі пахло булочками, на столі диміла заварка.
— У мене новина, — промовила Соломія, серце калатало. — Я виходжу заміж. За Мирослава.
Ганна Іванівна спочатку завмерла. А потім… обняла її зі сльозами:
— Ну нарешті… Доню, ти заслужила щастя. Я допоможу з приготуваннями до весілля. Зробимо його найкрасивішим!
Вони сиділи за столом, обговорюючи сукню, квіти, гостей. І Соломія відчувала: у неї залишилась не просто колишня свекруха — у неї з’явилась подруга. А у Ганни — донька, яку не народила, але серцем прийняла.
