**Щоденник.**
Над маленьким містечком Залісся спускалася нічна тиша. У холодній кімнаті своєї квартири Світлана сиділа, стискуючи в руках стару фотографію сина. Її серце розривалося між любов’ю до нього та палаючою ненавистю до тієї, яка, як їй здавалося, вкрала її хлопчика. За вікном вив вітер, наче відлуння її внутрішньої розпачі.
Ганна почувалася самотньою у цьому світі. Від першого дня, коли вона з’явилася в Заліссі, її чекали випробування. Свекруха Світлана з самого початку не прийняла її. Як можна було впустити дівчину з глухого села, яка виросла без матері, у їхню «пристойну» міську родину? Лише Олесь, її чоловік, бачив у Ганні світло і теплоту, яких так бракувало в його житті.
Ганна досі пам’ятала той роковий вечір, коли все почалося. Вони з Олесем прийшли до Світлани, щоб познайомитися. Дівчина хвилювалася, її руки тремтіли, коли вона намагалася посміхатися. Олесь був напружений, але сподівався, що мати прийме його вибір. Та ледві вони переступили поріг, Світлана, не приховуючи погорди, заявила, що Ганна — не пара її синові. Дівчина намагалася захиститися, пояснити, що любить Олеся всім серцем, але Світлана лише холодно усміхнулася. Тоді Ганна не втрималася й різко відповіла, що має право на своє життя. Це стало іскрою, яка розпалила вогонь ворожнечі.
Ганна завжди вважала себе сильною. Вона звикла долати труднощі — адже дитинство без матері загартувало її. Батько, суворий, але справедливий чоловік, навчив її стійкості. Та конфлікт із Світланою виявився не просто сваркою — це була справжня війна, де кожне слово ранило в саме серце.
Світлана не зупинялася. Вона робила усе, аби зруйнувати щастя молодих. Погрожувала вигнати Олеся з квартири, розпускала плітки про Ганну та її батька, називаючи їх «селюками». Її гордість була як ніж, що встромлявся Ганні в душу.
Коли пара оголосила про весілля, Світлана влаштувала справжню виставу. Кричала, ридала, хапалася за серце, але її жести нікого не обдурили. Олесь намагався вмовити матір, але вона була непохитна. Весілля відбулося без неї.
Тепер вони жили в невеличкому будиночку на околиці, який збудував Ганнин батько. Олесь працював на будівництві, а Ганна піклувалася про доньку. Світлана ж не припиняла тиснути: то погрожувала виписати сина, то обіцяла заповісти все своїй кішці.
Три місяці вони не спілкувалися. Світлана не хотіла прийняти вибір сина, і Ганна почала думати, що ця ворожнеча ніколи не закінчиться. Але, дивлячись на Олеся, який ніжно коливав їхню донечку, вона відчувала, як у серці загорається надія.
Вечір знову опустився на Залісся, і Світлана сиділа у порожній квартирі. На столі лежали фотографії: Олесь у дитинстві, його перші кроки, шкільні досягнення. Кожна з них була як ніж у серці.
Її душа розривалася. Кохання до сина боровся з ненавистю до Ганни. Навіть її кішка, яка завжди лащилася, тепер трималася осторонь.
Квартира, колись повна тепла, тепер нагадувала склеп. І вперше за довгий час у Світлани промайнула думка: а що, як вона помилялася?
**Урок:** Іноді гордість — це найгірший ворог. Іноді потрібно просто зробити крок. А поки що вона залишалася зі своїм болем, не знаючи, як повернути те, що втратила.
