Коли доля стукає у двері
Завідувач відділу маркетингу Ярослав, самотній і впевнений у собі, не встояв, побачивши нову співробітницю — яскраву та зухвалу Соломію. Вона щойно з’явилася в офісі, а він уже підійшов до неї, не приховуючи цікавості.
— Доброго ранку, колего, — промовив він, і його усмішка, тепла, майже палаюча, змусила Соломію затримати на ньому погляд.
— Доброго, — відповіла вона м’яко, але з іскоркою, і куточки її губ здригнулися у відповідній усмішці.
— Ну що ж, приступайте. Ознайомите вас із справою Наталя, вона тут головна за наставництво, — Ярослав кивнув у бік старшої колеги. — Вивчіть інструкції. Щасти, сподіваюся, спрацюємося.
Колеги, переважно жінки, провели його поглядами. Коли Ярослав вийшов, Наталя шепнула сусідці по столу Даринці:
— Звідки в нашого Ярика така ввічливість до новачків? — Вони переглянулися й тихенько засміялися.
Соломія спочатку трималася насторожено. Новий колектив, чужі обличчя. Вона не була сором’язливою — у свої двадцять три за плечима вже було кілька палких романів. Ще в коледжі розпочала інтригу з викладачем, який був старший за неї на двадцять років. Він сам розірвав зв’язок, коли чутки дійшли до його родини. Соломія лише знизала плечима й пішла далі, залишаючи за собою шлейф розбитих сердець.
Через пару тижнів Ярослав запропонував їй затриматися після роботи й сісти в кафе на набережній.
— Чому б і ні? Ви мій начальник, а з начальством треба знаходити спільну мову, — відповіла вона з лукавою усмішкою, ніби кидаючи виклик.
Її тон був настільки невинним, що Ярослав на мить подумав, ніби вона жартує. Але серце йому тьохнуло від радості. Йому тридцять два, серйозних стосунків не було — все закінчувалося на півшляху. Із Соломією ж усе завертілося швидко: побачення, пристрасть, кохання. Незабаром увесь офіс дзвенів від новини: Ярослав і Соломія запрошують колег на весілля.
**Родина на межі**
Ярослав розчинявся в Соломії, виконуючи її найменші примхи. Вона поставила умову:
— Ніяких дітей, Ярику. Я хочу жити для себе. Коли буду готова, скажу. А поки — ніяких колясок і безсонних ночей.
Ярослав вірив, що час усе змінить. Він чекав, що Соломія передумає, зрозуміє, що родина без дітей — це лише половина щастя. Але місяці минали, а вона лише відмахувалася:
— Ярику, я ж одразу сказала. Не тисни на мене. Я не готова.
Одного разу він застав її у ванні — вона стояла бліда, із тестом на вагітність у тремтячих руках.
— Соломіє, ти… вагітна? — видихнув він, боячись повірити.
Вона мовчки кивнула, а очі її наповнилися слізьми. Ярослав, поза себе від щастя, підхопив її на руки, але вона раптом розридалася:
— Я не хочу народжувати! Не хочу бути товстою, не хочу цього життя! Зроби щось!
Він пригортав її до себе, цілуючи мокрі від сліз щоки.
— Не плач, це ж диво. Я так тебе кохаю, Соломійко. У нас буде малюк!
Але Соломія була непохитна. Вона записалася до лікаря, вирішивши позбутися дитини. Ярослав, дізнавшись про це, вдерся до клініки, встигнувши в останній момент. Зі скандалом вивів її на вулицю.
— Соломіє, благаю, не роби цього. Нехай наша дитина живе. Я буду поруч, усе візьму на себе, — голос його тремтів.
Вона погодилася, але з умовою: пелюшки, підгузники, нічні підйКоли вона поглянула на нього через рік, тримаючи на руках їхнього сина, у її очах з’явився спокій, ніби врешті вона знайшла те, чого так довго шукала.
