Сьогодні вранці я знову стояла біля вікна, перебираючи в думках минуле. Вчора ввечері до нашої оселі принесли вінок. Справжній, жалобний, з чорною стрічкою. На ньому — моє ім’я. Без підпису. Без картки. Лише тиша та холод у коробці.
Чоловік, Олег, навіть не здивувався. Лише знизав плечима:
— Може, це помилка? Чи чиясь дурна жартівка…
— Помилка? Серйозно? — Я дивилася на нього, ніби вперше.
Я знала, звідки це. Знала, як чітко був написаний моя адреса. Знала, хто єдиний у їхньому колі, хто роками не називав мене на ім’я, хто завжди зневажав мене вголос і мовчки — свекруха.
Галина Степанівна вважала, що її син заслуговує кращого. З модельною зовнішністю, з родоводом, як у породистого собаки, і бажано без сім’ї — «щоб не обтяжувала». А я? Проста, працьовита, зріст метр із копійками, зі звичайної родини, змалку сама шила собі сукні. Але любила Олега по-справжньому.
Але Галину Степанівну цікавив не любов, а контроль. А коли контроль втрачався — вона мстила.
Спочатку все виглядало невинно. Дрібні глузування, докори, їдкі поради. Потім — втручання у побут, «подарунки» сумнівного призначення. Потім — підкинуті труси в антресоль. Ніби в мене хтось є. Ніби в квартирі, де кожна поличка — на виду, я б сховала щось подібне.
Та все списувалося на випадковість. Навіть коли я знайшла в ягодах із «передачки» живого вужка, Олег лише пожав плечима:
— Ну, хто його знає… Ліс поруч, раптом…
Тоді я замкнулася у ванній і плакала. Не від страху, а від безсилля. Тому що гірші за вужів були люди. Ті, що вдають родичів, а насправді підточують твою родину зсередини.
Я терпіла. Довго. Аж до того дня, коли застала чоловіка з іншою. На нашій же кухні. Усміхненою, довгоногою, вирядженою.
— Вона сама прийшла! — вигукнув Олег, навіть не спробувавши виправдатися.
Я тоді не сказала ні слова. Просто вказала на двері. І на коробку з вінком, яку так і не викинула. Бо знала: такі послання не викидають. Вони — як клеймо. Як крапка в книзі, яку до останнього не хотіла закінчувати.
Після розлучення я переїхала. Він лишився у мами. А потім мені подзвонила сусідка:
— Ти знаєш, що твоя колишня свекруха вийшла заміж? За того самого — свого давнього друга з дитинства…
Я усміхнулася. Не зі злорадства. А від усвідомлення: моє місце в тій родині давно хотіли зайняти. Не заради сина. Заради себе.
Тепер я живу в іншій квартирі. Дивлюся на вінок — так, він досі зі мною — і шепочу:
— Дякую. Він виявився не прокляттям. Він став порятунком.
