**Незачинені вікна**
Юстина вперше за довгі місяці почула власний голос. Він пролунав хрипло, стиснуто, наче прорвався крізь шар пилу, що осів на зв’язках та часі:
— Доброго ранку.
Це не було звернення. Це була спроба. Голос ніби не був певний, чи має право звучати. Він пролунав так, наче належав іншому життю — тому, де зранку ляскали двері ванної, на кухні кипів чайник, а маленькі босі ніжки бігли до неї, щоб показати, як проростає квасоля на ваті у баночці з-під меду.
Юстина відкрила очі в глухій тиші. Стеля — тьмяна, сірувата, як вигоріле небо, нависала над нею рівно, без найменшої ознаки життя. У хаті було тепло, але легкий протяг торкнувся краю фіранки — знову залишила вікно відчиненим. Або не забула, а спеціально. Раптом саме звідти знову почується дитячий сміх. Або кроки. Або дихання.
Вона лежала на спині, не ворушачись, наче сподівалася, що якщо довго дивитися вгору, то там, між тріщин на побіленні, простелиться шлях. Маршрут, що покаже, як вийти з цієї нескінченної сірої кімнати, а головне — із самої себе.
На кухні все стояло на своїх місцях. Чашка зі засохлою кавою на підвіконні — немов чекала, коли почнеться вчорашній день. Потемніле яблуко на дошці, забуте, як забуті розмови. І фотографія на холодильнику: хлопчик років шести, у костюмі космонавта, посміхається широко і щидно, наче в цю саму мить збирається запитати: «Мамо, а я справді полечу?»
Вона не торкалася до фото вже понад рік. Руці було досить наблизитися — і вона застигала у повітрі, боячись стерти спогад. Знімок тримався на магнитику з дитячої офтальмологічної клініки — смішно, якщо подумати. Тоді вони поїхали «просто на огляд», син скаржився на літери, що тікають. А врешті… все закінчилося не довідкою і не окулярами. Все закінчилося інакше. Ти́м, до чого ніхто не готовий. І звідки немає дороги назад.
Біля входу, коло самої двери — маленькі кросівки з блакитними липучками. Запилені. Тихі. Безмовні свідки часу. Юстина щодня проходила повз, відчуваючи трепет, немов боячись, що якщо випадково зачепить, все розсиплеться. Здавалося б — пара дитячого взуття. Пластик, тканина, підошва. А насправді — ціле життя. Маленький всесвіт, стиснутий у двадцять сантиметрів.
Колись вона любила ранок. Варила каву, вмикала музику. Зараз — окріп із зеленим чаєм, без цукру, без лимону. Гіркота котилася горлом, неначе нерозказані слова. За вікном повільно починалося місто: маршрутки, сигаретний дим, гавкіт собаки, крики сусідів. Місто жило, не знаючи, що десь поряді хтось уже давно перестав.
Юстина викладала літературу. У Полтавському коледжі. Обирала Чехова — за стриманість, за біль між рядками, за паузи, у яких можна було ховатися. Після… вона пішла. Спочатку — на лікарняний. Потім — у нікуди. Більше не повернулася. Не могла. А потім і не хотіла. Читання стало неможливим: слова роздирали грудину зсередини.
Навесні подруга силою затягла її до групи підтримки. Там був запах дешевої кави з автомата, сірі стіни, стерті часом та чужими історіями. Пам’ятала жінку у червоній блузці, яка втратила чоловіка. Хлопця років двадцяти, що мовчав увесь вечір, стиснувши рюкзак. Ніхто не кричав. Але повітря дзвеніло від болю, наче натягнута струна.
Юстина почувалася там зайвою. Ніби її втрата — надто особиста. Надто невидима. Без могили, без дати, без прощання. Ніби їй не можна було страждати вголос. І вона пішла. Тихо. Більше не поверталася.
Інколи вона писала листи. Не відправляла. Просто зберігала. У ноутбуці була тека «Чернетки». Вона писала йому.
«Ти б зараз пішов у перший клас. Ти б, мабуть, не любив манку. Ми б сварились зранку. А може, ти був би спокійним. Ти б знав, як пахнуть моє волосся. Я б заплітала тобі коси, якби була дівчинкою. Але ти — хлопчик. Мій косВона вийшла на вулицю, і сонячне проміння обійняло її, наче давно забутий дотик.
