Шляхетний зрадій — історія однієї ілюзії
Ми познайомилися в той час, коли кожна закоханість здається долею. Вітя був незграбним, худим хлопцем з гітарою за спиною й пом’ятою зошиткою в руках, де були виведені його вірші. Він чекав мене біля під’їзду після школи, роблячи вигляд, ніби опинився тут випадково, і завжди посміхався по-дитячі щиро.
— Оленко, послухай нову пісню, — шепотів він, перебираючи струни.
Я слухала. Хоч голос у нього збочував, а вірші були приторними до болю. Але в його очах горіло таке ніжне почуття, що я не могла відмовити.
Після школи нас розкидало: я вступила до педагогічного у Львові, він — до технічного у Луцьку. Але Вітя продовжував писати. Іногда дзвонив на вахту в гуртожиток, іноді присилав пом’яті листівки з підписами на кшталт: «Без тебе все сіре, моя руда». Він приїжджав до мене на пересідаючих автобусах, витрачав останні гроші, аби побути разом хоч один вечір.
Пам’ятаю, як одного разу я злягла з температурою, а він з’явився під вікнами з термосом і таблетками о третій ночі. Шепотів крізь шибко: «Я ж казав, без мене ти не впораєшся». А я стояла в ковдрі й плакала від щастя.
Після університету Вітя зробив мені пропозицію — просто, без каблучок і квітів, на тій самій лавочці в парку, де ми вперше поцілувалися:
— Виходи за мене, Оленко, — сказав він, і очі в нього були такі самі, як у 17.
— Тільки якщо пообіцяєш ніколи не стати нудним чоловіком у костюмі, — реготала я.
— Клянусь урочисто!
Ми збиралися поїхати до Києва, але Вітина мати тяжко захворіла. Залишилися в рідному Рівненському районі. Він пішов працювати в магазин електроніки, я — у сільську школу. Все було тимчасово. Як ми думали. Але тимчасове стало постаніним.
Ми знімали забудькувату однушку, пили дешеву каву, влаштовували «вечори танців» на старому килимі під музику з магнітофону. Коли Вітю вперше преміювали, він запросив мене в ресторан, де рахунок за десерт перевищував його тижневу зарплату. «Зате красиво», — промовив він, цілуючи мої пальці.
Потім померла свекруха. Нам дісталася простора квартира, і ми вирішили зробити дитину. Вітя міг про руду донечку, як я. Але народився син. Він прожив усього 32 дні.
І після цього все пішло шкереберть.
Ми не вміли горювати разом. Звикли жити легко, з жартами, з втечею від проблем. А біль заганяв нас по різних кутах. Він пішов у роботу, я — в депресію. Коли змогла піднятися, пішла зі школи — не могла бачити чужих дітей.
Через пару років Вітю підвищили, але йому й цього стало мало. Звільнився, вирішив відкривати свою діяльність. Сказав: «Знаю ринок, є зв’язки, знайшов пустуючу нішу». Він не помилився. Через рік у нас було авто, гардероб на сезон, відпустка за кордоном. Я не вірила, що це моє життя.
Але разом з грошима загубилася близькість. Ми майже не розмовляли. Я намагалася — готувала його улюблене, запрошувала до театру, планувала сімейні зустрічі. Він лише махав рукою: «Потім». А потім не наставало.
Мати дедалі частіше казала: «Оленко, без дитини сім’я неповна. Ризикуй, не зволікай, потім буде пізно». Я хотіла. Я була готова. Але Вітя відводив очі. На мої спроби заговорити він відповідав коротким «ні» і замикався.
— Минуло шість років, — сказала я одного разу, — може, час?
Він різко відклав виделку:
— Годі.
Я зніяковіла:
— Чому? Ми ж сім’я…
— Ні, Оленко. Не треба.
Він пішов із-за столу. А я лишилася в тій гарній кухні, з дорогою посудою й відчуттям порожнечі.
Тоді з’явився Орест. Його Вітя сам привів — як партнера. Статний, чемний, з добрими манерами. Запрошував на виставки, знав імена художників, слухав. Одного разу, не дивлячись, подав мені каталог з Малевичем.
— Вітя сказав, ви обожнюєте Малевича.
— Він переплутав, — фуркнула я. — Я люблю Матісса.
Орест усміхнувся:
— Тоді обговоримо Матісса. За кавою?
Я не відреагувала. Але Орест не здавався. Квитки в театр, квіти, розмови. Я вирішила поговорити з Вітею:
— Слухай, Орест запрошує мене на виставку. Він поводиться як…
— Сходи, — перебив він. — Тобі ж нудно.
— Ти чуєш, що кажеш?
— Він гарна людина, Оленко. І ти йому подобаєшся.
Я оніміла. Він дивився на мене без краплі болю. Спокійно. Ніби готував цей момент.
— У тебе хтось є, так?
— Так. Але я не хочу, щоб ти страждала. Просто хотів, щоб ти не лишилася сама.
Я засміялася. Гірко. Майже по-хворому:
— Тобто ти підштовхував мене до нього, щоб потім самому не почуватися зрадником?
Він мовчав. Телефон завибрирував. Він глянув на екран — і в очах близьнула та сама і— Іди, — прошепотіла я. — Вона чекає.
