“Як він сміє? Історія однієї тріщини у шлюбі”
– Годі, з мене вистачить! – гукнув Іван, вдаривши кулаком по столу, так що тарілки на кухні аж підскочили. – Щоб я більше її тут не бачив!
– Ти це серйозно? – Марія глянула на чоловіка з-під лоба, голос дрижав від лютості. – А тебе не цікавить, що я теж тут живу і маю право запрошувати, кого хочу?!
– Поки живеш, – гаркнув він.
– Ото як?
– Все сказав, – кинув Іван, рвучко вставши і перекинувши стілець. Вийшов із кухні, грюкнувши дверима.
Марія лишилася наодинці. Серце билося так, нібі хотіло вискочити. Слова чоловіка відчувалися як ляпас. “Поки живеш”… Та як він сміє?
Оля – її найкраща подруга з дитинства. Разом виростали в Ірпені, ховалися від дощу під одним парасолькою, ночували одна в одної, витягували з пригод, які зараз навіть згадувати смішно. І тепер Іван хоче, щоб Марія викреслила її з життя?
Чому? Тільки тому, що Оля не заміжня? Тому, що вона не сидить вдома з борщами та ганчірками, а ходить на побачення, сміється, живе? Що з того, що їй дарують подарунки? Це її життя, її правила.
Марія розказувала Івану про всі їхні дівочі пригоди. Раніше й сам сміявся! А тепер раптом – заборона? На якій підставі?
Вона увійшла до вітальні, щоб розставити всі крапки над “ї”.
– Іване, ми з тобою не договорили. Поясни, чому ти так на Олю накинувся? Що вона тобі зробила?
– Мені?! – він усміхнувся. – Ще й цього не вистачало! Просто годі таскати її до нас.
– Поясни.
– Ти справді не розумієш? – він підскочив, ніби збирався вибігти на вулицю у капцях. – Твоя Оля – пустоцвіт. Міняє чоловіків, як рукавички. Сидить на чужих шиях. А ти – приймаєш. Дружись з нею. Тобто – схвалюєш.
Марія очі розплющила:
– Іване, ти з глузду з’їхав?! Я тебе кохаю, мені інші не потрібні!
– Ну звісно. Кохаю-не можу. А сама заздриш – і Олі, і своїй Катрусі!
Марія спалахнула:
– До чого тут Катря?!
– А до того, що і її в моїй хаті бути не повинно!
Марія завмерла. Все стало на свої місця. Катря, молодша сестра, колись потрапила в скандал. Кілька років зустрічалася з чоловіком, сподівалася на сім’ю. А він, як виявилося, був одружений і мав двох дітей. Коли правда випливла, родина обурювалася. Всі Катрю осудили. А потім – подарунок: той чоловік переїхав і… залишив їй квартиру. Невелику, але в центрі Києва.
Тоді всі раптом замовкли. Хтось навіть похвалив: “Принаймні, вчинив по-людськи”. Іванові, звісно, Марія все розповіла – і, мабуть, не втримала захвату.
– Ну, скажи щось! – гаркнув Іван, виводячи дружину зі ступору.
– Скажу: Катря доросла, сама вирішує, з ким їй бути і які подарунки приймати.
– Авжеж! Дістала квартиру – і щаслива. А ти що, не заздриш? У тебе самі очі сяяли, коли про це казала!
– Нісенітниця. А ти уяви, що в тебе є друг, який постійно крутить романи з дівчатами, возить їх по ресторанах. А твій брат, батько двох дітей, раптом дарує одній із них квартиру. Тобі було б приємно?
– Мені байдуже. Це їхнє життя, не моє, – тихо відповіла Марія.
– От і добре. Але в моїй хаті цим панянкам більше не місце. Ні твоїй Олі, ні Катрі!
Марія не відповіла. Пішла до ванної, відкрила воду – і заплакала. Від безсилля, розпачу, від того, що кохана людина не просто не чує – вона судить. Судить з уривків, зі своїх фантазій. Він не бачить у ній жінку, яка щодня поруч, яка підтримує, готує, слухає, живе з ним. Він бачить лише віддзеркалення чужих вчинків.
І що тепер? Розлучення? Чи мовчки підкоритися й зрадити тих, хто був поруч все життя? Ніби й вибору нема. Але думка, що вона стане зрадником самої себе, була найстрашнішою.
