Тетяна щойно поклала сина спати, як прийшло повідомлення: «Скоро буду». Відправник — Ганна Іванівна, її свекруха. Жінка з характером, якщо м’яко висловитись. Жодної турботи, жодної участі — зате повно зухвалості, самозакоханості й вічної жаги здаватися молодшою. Ніхто не знав її справжнього віку — сама вона ретельно приховувала цифри, стверджуючи, що «у душі їй вісімнадцять».
Коли Тетяна була вагітна, Ганна Іванівна одразу дала зрозуміти: на неї не варто розраховувати. Її активне життя — тренажерний зал, танці, побачення — не передбачало місця для немовляти. Вона була категоричною:
— Я вже своє відсиділа в пеленках. Більше — ні дня.
І ось, через десять хвилин, дзвінок у двері. На порозі — свекруха в яскравій сукні, з зачіскою, як у теледиви, і на шпильках, від яких стукіт лунав усією багатоповерхівкою. Увійшла, як господиня, недбало скинула туфлі й пройшла на кухню.
— Тетянко, зроби мені чаю, гаразд? Я сьогодні як білка — з роботи на шпильках, по магазинах, по справах… Страшенно втомилася. А тепер ось прийшла. Пам’ятаєш свою зелену сукню? Ту, що на корпоративі була.
— Пам’ятаю, — обережно відповіла Тетяна.
— Віддай її мені. Все одно ти після пологів поправилася, не влізеш уже.
Тетяна опустила очі. Їй стало боляче. Так, фігура змінилася — але чути таке від рідні, да ще й таким тоном… було прикро. Однак свекруха, як завжди, не заспокоювалася.
— Ти що, навіть не запитаєш, навіщо вона мені?
Тетяна не відповіла. Вона вже звикла, що Ганна Іванівна постійно у пошуках нового «принца» — когось молодшого, заможнішого. Усе її життя — вічний кастинг. Жоден роман у неї не тривав довше двох місяців.
— В мене новий залицяльник, — продовжила свекруха з гордістю. — Красенюка, з машиною й квартирою. Але, можливо, донжуан. Ось і хочу перевірити. Ти, Тетянко, мені допоможеш — напишеш йому у Facebook. Подивимося, чи клюне.
— Вибачте, я не братиму участі у таких іграх, — рішуче сказала Тетяна.
— Ось як? Не чекала! Ну й добре. І сукню собі залишай, можеш нею підлогу витирати, все одно тепер на тебе не натягнеш! — фукнула Ганна Іванівна і вилетіла з хати, грюкнувши дверима.
Звісно, свекруха не забула поскаржитися синові. Андрій прийшов додому, вислухав обидва боки. Він знав: мати у нього гаряча, і до неї потрібен «підхід». Але в середині все одно кипів.
— Я поговорю з нею, не хвилюйся, — тихо сказав дружині, обіймаючи її.
Минуло кілька днів. На ювілей Андрія мали прийти гості, але старий друг із сім’єю не зміг. У цей час Ганна Іванівна дзвонила не з привітаннями, а… щоб поскаржитися на черговий невдалий роман.
А потім знову прийшла. Принесла баночку варення й вибачення.
— Пробач мені, Тетянко. Сорвалася. Я просто… втомилася. Одинокій бути важко. Усе шукаю когось, а в підсумку — лише розчарування. Ось Юрко, наприклад… Планували жити разом, а його син подзвонив — заявив, що я руйную їхню родину. Що Юра — у боргах, одружений, і я йому лише тимчасовий потішний витів. І зовсім перестав спілкуватися. Наче мене виключили з його життя.
— Може, він просто злякався? — м’яко спитала Тетяна.
— Може… А може — просто слабак. Син пригрозив, що закриє йому всі борги, якщо він ізі мною розійдеться. І він підкорився. Ось і все. Мабуть, боявся, що я його до ЗАГСу потягну, а потім у спадок вчіплюся. Уявляєш?
Поки Ганна Іванівна жалілася на долю, Тетяна мовчки слухала. Увійшов Андрій. Поки він їв, мати знову розпочала спектакль — розповідала, як її образили, як вона втомилася бути сама. Хотіла, щоб і він, як завжди, пожалів її.
— Мамо, може, не варто так напружуватися? Твій чоловік сам тебе знайде, — спокійно сказав він.
— Та? А поки що — сидіти вдома й сльози ковтати?
— Ні, але може, трохи менше драми? Погуляй із онуком, сходи до парку. Життя — це не лише романи.
— Ага, зрозуміло. Зробити з мене безкоштовну няню, так? Ну вже ні, ваша дитина — ваші клопоти!
— Мамо, ти знову все сприймаєш у штики. Просто знайди, нарешті, собі справу, а не пригоди на голову.
— Справу? Я хочу бути не одна, я хочу кохати! І хоч помиляюся — це моє життя! Краще скажи своїй дружині, щоб занялася собою, а то розлилася після пологів, тільки й сидить із дитиною. Ні чоловікові інтересу, ні вогню в очах. Думаєш, так родини зберігаються?
— Годі! Не чіпай Тетяну! Вона щойно народила, ще відновиться. Ти б краще підтримала її, а не докоряла!
Ганна Іванівна грюкнула дверима й пішла. Тетяна стояла за стіною, чула все. Комок у горлі, але вона мовчки обняла чАндрій міцно стиснув її в обіймах, розуміючи, що єдине, що вони можуть зробити, — це разом йти вперед, незалежно від маминих капризів.
