Не повертайся, онуку…
— Ну все, діду, їду! Гарно в вас, наче в дитинстві! Лазня — просто казка! Наче заново народився! Може, наступних вихідних знову заїду!
— Ліпше не приїжджай більше, онученьку… — баба витерла руки об фартух і важко зітхнула.
— Ба, що це ти? — Ярко здивувався. Він був певний, що для них він завжди — рідний, коханий. До дванадцяти літ жив з ними, звав їх мамою та батьком.
— Та ні до чого це, — різко сказав дід, суворо дивлячись з-під густих брів. — Тепер я зрозумів, чого від тебе жінка втекла. І як ти, скажи на милість, таким уродився…
Він махнув рукою, розвернувся і, хитаючись на хвору ногу, пішов до комори.
— Ді-і-іду! — Жінка вибігла на ґанок боса, забувши про вітряний вересень і мряку. Листя берези сліпо літало в обличчя, а по небу гналися свинцеві хмари.
— Ді-і-іду, Ярко дзвонив! Їде! Радість же яка! — щасливо закричала вона, притискаючи руки до грудей.
Старий випростався, скрипнув спиною, витер піт з чола рукавом поношеної куртки.
— Ти чого боса вискочила? Захворієш! — сердито насупився він. — Іди в хату, зараз зайду.
— Та я… просто поділитися, серце не втримало…
— Іди, кажу!
Баба всхлипнула і поплелась до хати. А в душі клекотіло. Ярко — їх Ярочко, світло в віконці. З пелюшок ростили, перші кроки, перше слово — «баба»… А потім донька об’явилась. Забрала. Забрала, як тільки «на ноги встала». Через дванадцять років. Ніби в борг брала, і строк сплив. Дід тоді лютував, ганяв доньку, соромив, та все даремно — поїхали. Ярко плакав, спочатку часто дзвонив, потім рідше… все рідше…
І з тих пір у хаті — тиша. Душа спустіла. А коли одружився — навіть не сказав. Дізналися від чужих. Боляче було. Обидно. І ось — подзвонив, їде. Надія в серці теплом розлилася.
Три дні баба крутилася, як перед Великоднем. Підлогу вичистила, пирогів напекла. Не спала — гадала: який став, виріс, мабуть, красеня…
Під вечір у двір заїхала чорна, блискуча машина. Вікна — непроглядні. Мурашки по шкірі. З салону вийшов Ярко — кремезний, коротко стрижений, у модній куртці. Посміхнувся. Вітався.
— Діду, бабо! Що поїсти? З голоду пухну!
— Є, онученьку, звісно. Заходь…
Подарунків ніхто й не чекав — не ті часи. Але хоча б по-людськи… Хоч щось…
Наївся досита, ноги на стіл закинув, цигарку запалив і став розповідати, як у нього «все класно». Дід скривився, губи затремтіли, встав і пішов до дровниці.
А той не вгавав. Про дружину свою розповідав — доньку депутата. Як вона його «не цінувала», все батькові скаржилася. Як роботи його змушували, а він не для того, мовляв, одружився. Звільнили. Жила немає. Тепер — возик. Машина ось, чорна вся, з вікнами як ніч.
— Грошей треба, — сказав. — У вас же дід є. Він пожив, тепер мені час.
Дід мовчав, рубав дрова. Хотілося й руки замазати, та баба зупинила. Забрала чоловіка. А сама сиділа, слухала цього чужого чоловіка, хрестиА в хаті тихо плакав самовар, ніби знав, що більше ніхто не приїде.
