Випадковий шлюб, або як я став чоловіком через трусики і звичайну впертість
— Надягай швидше трусики та виходь! За п’ять хвилин буду біля твого під’їзду! — гримкнув я в слухавку, щойно вона підняла.
Чесно кажучи, про трусики — це так, для жарту. Думав, посміхнеться. А вона раптом завмерла, а потім прошепотіла:
— А ти звідки знаєш, що я ходжу по квартирі без них?..
— Як то? — я завис.
— Ну ти ж сказав…
— А ти не знала? Я, власне, бачу всіх, з ким розмовляю.
— Брешеш!
— Ні. А зараз у тебе в одній руці телефон, а іншою ти… прикриваєшся.
— ОЙ!
Зв’язок обірвався. Просто кинула слухавку. Але через п’ять хвилин — знову дзвінок:
— Привіт… це я… щось з’єднання пропало.
Я не дав їй зійти з дихання:
— Ти впевнена, що ці мережива тобі пасують?..
— ОЙ!
Телефон знову був кинутий. Надовго. Годин на дві. А потім…
— Ну як я тобі зараз? — знову її голос, обережний, але грайливий.
— А звідки ж мені знати? Я тоді пожартував…
— Пожартував?.. — пауза. — Пожартував, значить… А я тут, між іншим, спеціально для тебе…
— Все, виїжджаю! — сказав я і за десять хвилин був біля її дверей.
Дзвонив довго. Ніхто не відчиняв. Потім штовхнув двері — відкрита. Заходжу. Всередині — тиша, півтемрява, ні душі. Лише встиг подумати, що втрапив у пастку самотності, як у кімнату вринулися хлопці в масках та бронежилетах.
Виявилося, квартира під охороною. Бачите, «спрацював датчик несанкціонованого проникнення». Хотіли відпустити ще вдень — мовляв, непорозуміння. Але я, як дурень, затримався. А раз уже лишився, вирішив розважитися. Зіграв з ментами у «три листи». Виграв — трохи, але від душі. Пляшку горілки та пару сотень гривень на вихід. Можна сказати, ще й заробив.
Вийшов із відділку — кульгаючи, воркотячи, усім виглядом зображаючи жертву свавілля. Машина стояла біля входу. Вона — за кермом. Чекає. Але я вдав, що не помітив. Пройшов повз, посиливши гучність стогону. Зайшов у перший під’їзд, сховався.
Вона бігала, шукала. Не знайшла. Я повернувся додому та вимкнув телефон. Вранці ввімкнув автовідповідь:
«Доброго дня! Я в лікарні. Якщо виживу — обов’язково передзвоню.»
Потім мені розповіли, що вона обтелефонувала всі лікарні міста. Нічого не з’ясувавши, поїхала по приймальних відділеннях. А потім хтось пробовкнувся, що бачив мене в місті — з пляшкою та цілком веселого.
Дзвінки припинилися. Але незабаром лунає інший — від нашого спільного знайомого:
— Привіт! Запрошую тебе на весілля!
— Хто наречена? — я вже все зрозумів.
— Ну… вона.
— Отак от… Гаразд, прийду.
— Паспорт візьми. Раптом свідка не буде!
До ЗАГСу лишалися добу. Найважчі добі в моєму житті. Я згадував, каявся, злився, прощав, знову згадував. До вечора зрозумів, що без неї мені не жити. Вночі вирішив, що негідний. А вранці переконав себе: будь чоловіком, йди до кінця. Не тікай. Навіть якщо хочеться вирушити на Марс.
— Чим гірше, тим краще, — повторював я, натягуючи сорочку.
Біля ЗАГСу товпилося зо сорок осіб. Усі — знайомі. Дивитися на мене було ще одним бонусом до весільного торта.
Нас запросили до зали. Заграв Мендельсон — цей кат чоловічих нервів. І ось ведуча вже називає наші з нею імена. Я остовпів.
За дві хвилини я вже був одружений. Просто — факт. Потім був банкет. Гарний, галасливий, дорогий.
Пізніше, коли ми лишилися самі, вона запитала:
— Ну що, задоволений?
— Дуже… — щиро сказав я. — Тільки… якби я не прийшов, що б ти робила? Стільки грошей у банкет вкладено…
— Не хвилюйся. Я його замовила на твоє ім’я.
Отак і живемо. Випадково. Але по любові.
**Доля часто грає з нами, але найкращі моменти трапляються саме тоді, коли ми не намагаємося її контролювати.**
