— Дівчино, ваш телефон упав! Почекайте! — крикнув незнайомець, перегукуючи шум дощу.
Соломія йшла пустими вулицями Львова, не помічаючи холодних крапель, що стікали по її обличчю, змішуючись із сльозами. Вона обернулась, подивилася на чоловіка втомленим поглядом і нахмурилася.
— Це ваш? — спитав він, простягаючи мокрий смартфон з тріснутим екраном.
— Мій… — ледве чутно відповіла Соломія, голос тремтів від холоду та болю.
— Чому ви сама під таким дощем? Без парасольки, промокли наскрізь! Захворієте! — у його голосі чулася щира тривога.
Чоловік не виглядав нав’язливим, і Соломія, підкоряючись якомусь внутрішньому пориву, пішла за ним під навіс найближчої крамниці. Вони вирішили зайти в невелику кав’ярню на розі, щоб зігрітися чашкою кави.
— Я Богдан, — представився він, посміхнувшись. — А ви?
— Соломія… — тихо відповіла вона, дивлячись у підлогу.
— Що змусило вас блукати однією в таку погоду? Навіть бездомну собаку в такий дощ забрали б додому.
— А мене… мене вигнали, як ту саму бездомну собаку, — вирвалося у Соломії, і голос задрижав від сліз.
Спогади нахлинули, наче гроза. Серце стиснулося від болю, який вона так силкувалася приховати. Соломія ніколи не думала, що її життя, яке вона вибудовувала роками, розвалиться за мить. Вона з Дмитром пройшли через усе: купили хатинку під Львовом, відкрили маленьку пекарню, мріяли про дітей. Соломія втонула в роботі, лізла по кар’єрних східцях, забуваючи про себе. А сьогодні Дмитро підняв на неї руку. Вона схопила пальто і вибігла з дому під холодний дощ.
З собою — лише паспорт, банківська картка і телефон, який тепер ледве працював.
— Ваш телефон зовсім промок, — помітив Богдан, намагаючись змінити тему.
Соломія раптом усвідомила, що їй нікуди йти. Чуже місто, ні друзів, ні родини. Вона залишилася сама, немов у пустоті. Сльози полилися, і вперше за багато років вона дозволила собі розплакатися.
— Через телефон плачете? Я можу його полагодити, — м’яко промовив Богдан, намагаючись втішити її.
— Яке вам діло до мене? Ми навіть не знайомі! — спалахувала Соломія, але в її голосі було більше розпачу, ніж злості.
— Не сердьтеся, просто… побачив вас, зрозумів, що щось не так. Хотів допомогти, — спокійно відповів він.
Соломія глибоко зітхнула, намагаючись заспокоїтися, і вирішила розповісти свою історію цьому випадковому прохожому.
— Я приїхала сюди дванадцять років тому із Тернополя. Батьки лишилися там, зв’язок з ними майже втрачений. Усі ці роки я жила роботою. Друзів немає — не було часу їх знайти. Кожна хвилина йшла на проекти, на пекарню, на мрії про майбутнє. Я думала, це правильно. А сьогодні… Дмитро повернувся додому злий. Я покликала його на вечерю, а він почав кричати, що я не купила його улюбленого вина. Я свідомо не купила — він і так занадто багато п’є. Я мовчала, щоб не сваритися, але він… він ударив мене. Ребро болить, навіть дихати важко.
— Я розумію вас, — тихо сказав Богдан. — Моя троюрідна сестра жила з таким самим чоловіком. Знаю, як вам важко. Дозвольте допомогти.
— Навіщо вам мої біди? — втомлено відповіла Соломія. — Це не вперше. Поживу кілька днів у подруги, потім повернуся. Він сам зателефонує, вибачиться. Як завжди.
— Але ваш телефон не працює, — зауважив Богдан.
— Тоді сама піду просити вибачення, — гірко посміхнулася вона. — А що мені ще робити? Іншого виходу немає.
— А може, це знак? — раптом промовив він. — Знак, що пора все змінити. Почати нове життя.
Соломія задумалася. Думка про нове життя не раз лягала їй на серце, але страх завжди зупиняв. Занадто багато вкладено в ці роки, занадто багато втрачено. Але зараз, під шум дощу, слова Богдана звучали як порятунок.
— Давайте я відвезу вас в одне місце, — запропонував він. — Там безпечно, зможете залишитися, скільки треба. Телефон полагоджу, привезу. А потім вирішите, як жити далі. Погоджуєтеся?
— Дякую… — тихо відповіла Соломія, уперше за вечір відчувши полегшення.
Вона видихнула, ніби з плечей звалився тягар. Вперше за довгі роки хтось взяв на себе її турботи. Вона заслужила передохнути, хоч на кілька днів, після всіх цих років безкінечних спринтів.
