Прабабуся, що змінила все
Соломія посадила свого м’якого зайця на канапу й суворо погрозила йому пальцем:
— Сиди тут, а то приїде пра-ба-бу-ся і займе твоє місце!
Оксана, почувши бурмотіння восьмирічної доньки, посміхнулася, продовжуючи витирати вікно на кухні. Настінний годинник із маленькою фігуркою лелеки весело цокав, відраховуючи хвилини до приїзду її бабусі, Ганни Яківни, якій недавно виповнилося вісімдесят три.
Вперше за дев’ять років Ганна Яківна наважилася на таку подорож — через півкраїни, щоб обійняти онуку й уперше подивитися на правнучку.
Колись Оксана жила з нею у маленькому містечку на Полтавщині, разом із батьками та бабусею. Та у 2004 році виїхала, вийшла заміж, оселилася в новому місті. Мама Оксани приїжджала майже щороку, а бабуся, вже тоді не молода, все чекала, що онука з родиною навідає її.
Та життя молодої сім’ї поглинули кредит і робота. Відпустка була рідкістю, і поїздку в рідні краї відкладали раз за разом.
Цього року очікували маму Оксани, але замість неї вирішила приїхати Ганна Яківна — у свої вісімдесят три, з хворим серцем, з натруженими ногами, через тисячі кілометрів.
— Мамо, навіщо нам прабабуся, якщо є бабуся Марія й бабуся Тетяна? — заявила Соломія з дитячою прямотою, схрестивши руки.
— Як навіщо? Вона моя бабуся, а твоя прабабуся. Їде до нас у гості, щоб побачитися. Я ж тобі про неї розповідала!
Соломія наморщила ніс:
— Вона ж ста-ра!
Оксана дзвонилася з Ганною Яківною, і, коли Соломія підросла, давала їй слухавку, щоб вони могли поговорити. Були й фотографії. Але, як виявилося, голос у телефоні й знімки не могли замінити живого спілкування. Соломія, ніколи не бачивши прабабусю, бачила в ній лише «бабулю».
Оксана хотіла прикрикнути, але стрималася. Провина палила її: за дев’ять років вони так і не вибралися на Полтавщину. Вона сіла поруч із донькою й почала розповідати:
— Так, вона в літах. Але вона наша рідна, як бабуся Марія й бабуся Тетяна. Не можна так говорити про старших. Ганна Яківна — дивовижна жінка, ти її полюбиш.
Здавалося, Соломія зрозуміла, але на душі у Оксани залишився осад. Сором за те, що донька не знає прабабусю, за те, що сама не знайшла часу навідати її.
Того ж дня Оксана отримала посилку з пошти. Адреса відправника — Ганна Яківна. Дивно, адже вона сама мала приїхати за кілька днів. Удома, розкривши коробку, Оксана знайшла подарунки й акуратно складений одяг. Соломія, що крутилася поруч, першою помітила старовинний віяло, трохи пожовкле, але витончене, ніби з минулого століття. Поряд лежали тонкі мереживні рукавички й, в окремому пакеті, пишне бальне плаття.
— Ого! Що це? — Оксана округлила очі, торкаючись тканини.
— Не знаю, навіщо бабуся це надіслала, якщо скоро сама приїде, — збентежилася Оксана.
— Це її? — Соломія дивилася з недовірою. — Вона що, танцювала, як я?
Плаття, хоч і старе, було розкішним, з тонкою вишивкою. Весь вечір Оксана з Соломією розглядали речі, гадаючи, що задумала бабуся. Соломія закохалася у віяло, міряла рукавички, хоч вони й були завеликі, і мріяла про таке саме плаття для своїх танців.
— Виростеш, пошиємо тобі таке, — пообіцяла Оксана, приховуючи посмішку.
Через три дні Олег, чоловік Оксани, поїхав у аеропорт зустрічати Ганну Яківну. Оксана, згадавши Соломіїні слова про «стару», хвилювалася, боячись, щоб донька не випалила щось без такту.
— Дівчатка, зустрічайте гостю! — весело гукнув Олег з порога.
Оксана миттєво відчула у його голосі захоплення.
— Класна бабуся, — прошепотів він дружині, підморгнувши.
За його спиною стояла Ганна Яківна: у суворому пальто, з маленьким капелюшком, у чоботях на низькому каблуці, з сумочкою в руках. Брови трохи підведені, очі з тонкою стрілою, губи нафарбовані бездоганно. Оксана з дитинства пам’ятала її слова: «Губи мають бути ідеальними, навіть без дзеркала». І у бабусі це виходило, як у майстрині.
— Бабусю! — Оксана кинулася до неї, стримуючи сльози.
Після довгого перельоту Ганна Яківна виглядала втомленою, але її очі сяяли таким теплом, що могли розтопити на— Ой, виростеш, донечко, і зрозумієш, що любов не знає ні віку, ні відстані.
