— Нащо ти з цією дівчинкою возишся? Вона ж тобі не рідна!
Це історія Лілеї, яку вона сама розповіла — і дозволила передати далі. Усе в ній — правда. Усе — до болю знайоме багатьом.
Я вийшла заміж вдруге. Мій перший чоловік, Богдан, загинув трагічно — повертався додому на мотоциклі, не впорався з керуванням. Мені тоді було двадцять шість, доньці Оленці — лише два роки. Ми тільки почали жити, облаштовувати побут. На мені висів кредит, я була у декреті, без роботи й допомоги. Батьки Богдана померли ще раніше, а мої жили в селі під Харковом — самі ледве виживали.
Та несподівано поряд опинився людина. Це був Тарас — друг мого покійного чоловіка. Він часто приходив до нас, приносив Оленці іграшки й фрукти, допомагав із домашніми справами. Я спершу трималась осторонь — адже нещодавно овдовіла. А потім потягнулась. Він став рідним. Не знаю, хто мене осудить, але серце живого тягнеться до живого. Богдана я не забула і ніколи не забуду — він у моїй доньці. Але життя триває.
Через рік ми з Тарасом одружились. Його родина не зраділа. Матір, Марія Іванівна, відразу дала зрозуміти: «Жінка з дитиною нам не потрібна». Але Тарас наполіг на своєму. Сказав: житимемо разом — у їхньому великому домі на околиці міста, з городом, садом і теплицею. А мою квартиру — здаватимемо, щоб був прибуток.
Я погодилась. Наївна. Думала — родина, допомога, підтримка. А на ділі… Від перших же тижнів свекруха почала мене поштовхувати. «Помий, покоси, прополи, приготуй». На Оленку вона й не дивилася — наче тої не існувало. Ані «привіт», ані «як справи». Навіть ім’я її не вимовляла. У домі дівчинка почувалася тінню.
Я працювала з ранку до ночі — і в хаті, і в городі. Спина боліла, руки в мозолях. А свекруха — вічно незадоволена. І ось одного разу я почула розмову, яку ніколи не забуду:
— Нащо ти з цією дівчинкою возишся, Тарасе? — говорила мати. — Вона ж тобі не рідна! Тільки гроші на неї витрачаєш. Народили б вже своє дитя, ось тоді була б справа.
— Мамо, — сказав він роздратовано, — годі! Це моя родина, я сам вирішу.
Я вдала, що нічого не чула. Але серце моє стислося. Біль від цих слів врізався глибоко.
А потім у нас народився син — Юрко. Копія Тараса. Очі, ніс, навіть ямка на щоці. Ось тоді свекруха заквітчала. З ранку до вечора крутиться біля онука. А Оленку — як ігнорувала, так і продовжує. «Не чіпай», «Не підходь», «Відійди від брата». Одного разу вона так грубо відштовхнула Оленку, що та впала. Тоді я не витримала.
— Годі! — крикнула я. — Вона не мішок, не сміття, не помилка! Це моя донька, і ви зобов’язані з нею рахуватися!
Ми з нею тоді наговорили одне одному багато. Але після того розмови свекруха затихла. Оленку хоча б не ображала. Але любов так і не прийшла.
Нещодавно сталося ще одне. Тарас був у вихідний, лежав на дивані. Мені подзвонили зі школи: Оленка на фізкультурі пошкодила ногу, її відвезли до лікарні. Я кинулася до чоловіка:
— Поїдемо! У Оленки травма!
А він лише відмахнувся:
— Це не моя дитина. Нащо мені витрачати вихідний? Набридла вже, нехай у лікарні полежить. Заспокоїться.
Мені стало так страшно. Так бридко. Я зібрала Юрка, вийшла з дому й побігла до сусіда, що підробляв у таксі. Він відвіз нас до лікарні. Дякувати Богу, вивих, а не перелом. Лікування — і додому.
Але додому — до моїх батьків. Я подзвонила квартирантам, попередила: звільняйте мою квартиру. За тиждень ми виїжджаємо.
До вечора Тарас подзвонив:
— Де ти з сином? Що сталося?
Я відповіла спокійно:
— Ми більше не повернемось у вашу домівку. У мене двоє дітей. Якщо ти навчишся любити їх обох — приходи. Але тільки до МОЄЇ хати.
Він замовк. І відключився.
Що він вирішить — не знаю. Але я вирішила одне: краще бути самій, ніж жити поруч із тим, хто відмовляється бачити у моїй доньці людину.
