«Ти годував мені обіцянками, а він — вечерею»: як Лесь втратив усе
Лесь метушився по крихітній кухні, немов кіт у мішку. Тер долоні, переставляв цукерницю, втикався в дрібниці ненависного побуту, немов шукав у них порятунку. У голові крутилася промова: «Треба поговорити. Досить. Кінець.»
Оленка, звісно, заплаче. Благатиме залишитися. Розповість, як виснажена, як старається. Пообіцяє, що ще можна все виправити. Але він-то знає: досить. Фінальний акт. Вони давно не пара — лише двоє сусідів, зв’язаних кредитом та холодильником. Без кохання, без поваги, навіть без злості. Пустота.
Ключ брязкнув у дверях. Він зібрався з духом, ніби перед стрибком у прірву.
Оленка увійшла, сіла на табурет. Перша річ — зняла туфлі. Ті бісівські нові туфлі. Робота консультантки в торговому центрі висмакувала з неї всі соки: «подай», «принеси», «приміряй». Весна розпалювала в людях жагу до змін: хтось шукав кохання, а хтось — нову сукню.
— Привіт. Втомилася? — обережно спитав Лесь.
— Як собака. Не сіла жодної хвилини, — видихнула вона, не піднімаючи голови.
— Ясно. А вечеря?
Оленка кивнула і пішла на кухню. За двадцять хвилин плита вже булькотіла, сковорідки шипіли, а повітря наповнилося запахами, у яких Лесь все ще намагався відшукати сенс життя.
Він стояв біля дверей, набираючись сміливості. Глибоко вдихнув.
— Оленко… — почав він, — нам треба поговорити.
Дружина повернулася, не перестаючи чистити моркву. Без здивування, без тривоги.
— Давай розійдемося, — випалив він. — Я більше не можу. Ми чужі. Ти вбила в мені натхнення. Я артист, а ти — побут. Ти вимагаєш гроші, не даєш розвиватися, підрізаєш крила. Так далі не буде.
Це був імпровіз, але звучало, на його думку, досить драматично. Майже як на пробах.
Оленка продовжувала механічно шкрябати моркву, потім різко кинула її в мийку, зняла фартух, вимкнула плиту і повернулася.
— Давай! — спокійно сказала вона. — Набрид цей побут.
Він остолбенів. Це не входило у сценарій. Де сльози? Де істерика?
Поки він перетравлював її реакцію, Оленка налила собі кави, дістала сир і печиво, сіла за стіл.
— Олю… ти в шоці. Це зрозуміло. Але ж ти теж відчувала, так?
— Так. Відчувала, — відповіла вона, ковтаючи каву.
Діалог розвалювався. Він губив сценарій.
— Треба вирішити, що з квартирою, — ніяково почав він. — І з іншим…
— Я думала, ти настільки задохнувся в побуті, що кинеш усе та побіжиш. А виявляється — кредит тебе турбує, — пожартувала вона. — Ну гаразд. Квартиру залиш мені. Але тоді віддаси половину сплаченого. Я переїду до батька. Він давно кличе — старий уже.
— Яка ж ти меркантильна, — зітхнув Лесь. Він уявляв все простіше: мрія про кіно, кастинги, робота охоронцем. Гроші, які він заробляв, просто віддавав їй, не вникаючи. А тут — відсотки, папери, розрахунки.
Він хотів свободи. А отримав калькулятор.
— Оленко, забирай усе. Гроші віддаси, коли зможеш. Я ж не чудовисько, — додав він з пафосом, ніби дарував їй не квартиру, а палац.
— Дякую. До речі, у тебе є хтось? — спитала вона без цікавості.
— Це не важливо, — загадково промурмотів він. Нехай думає, що він на розхват.
Він пішов із почуттям легкої перемоги. Свобода! Артистичне життя без сковорідок і докорів.
Минуло півроку.
Лесь стояв біля знайомих дверей і вагався. Все пішло шкереберть. Життя з матір’ю виявилося пеклом. Вона докоряла за розлучення, сварила за невдалу кар’єру, виганяла з будь-якої нагоди. Навіть офіціантка, яку він привів, втекла від її критики.
Мати виявилася гіршою за Оленку. Набагато.
Остання крапля — вимога з’їхати. Він був упевнений: у неї з’явився хтось. Вони посварилися. Вона назвала його невдахою і наказала знайти роботу, а не мріяти про кіно.
І тут дзвонила Оля. Пропонувала остаточно вирішити питання з квартирою й оформити розлучення. І ось він тут.
Він підготувався: відрепетирував каяття, страждальницький погляд, навіть скупі сльози.
Натиснув дзвінок.
— Привіт. Заходь, — відчинила Оленка. Вона виглядала… прекрасно. Чи це йому просто бракувало її.
Він увійшов на кухню, як господар. І завмер.
Біля плити стояв напівголий чоловік у спортивках і смажив м’ясо. На сковорідці — задоволене шипіння, на столі — пачка купюр.
— Ти хто? — сипким голосом спитав Лесь.
— Макс, — відповів той, навіть не обертаючись.
— Олю… можна поговорити? — благаюче прошепотів він.
У кімнаті він зашипів:
— Це хто?! Що він тут робить?
— Вечерю готує, — спокійно сказала вона.
— А я?
— А ти п— А ти годував мене обіцянками, а він — вечерею.
