«Бракований» батько
Скільки себе пам’ятаю, у нас з мамою все крутилося по замкнутому колу. Ранком вона виходила на роботу — мела вулиці нашого району у Чернівцях. А до обіду поверталася з пластиковою пляшкою горілки. До восьмої вечора вже спала — втомлена, п’яна, хропучи за закритими дверима своєї кімнати.
Добре, що кімнати у нас були окремі. Я могла хоча б якось робити уроки в тиші.
Бували дні, коли мама не пила. Тоді ми разом прибирали, пекли пироги, сміялися. Я обожнювала ті моменти. Здавалося: якщо я буду старатися, бути хорошою, то й мама захоче, щоб таких днів було більше. Але наставав ранок, і все починалося знову — знову горілка, тиша, порожні очі.
Коли мені було три роки, все було інакше. Мама працювала у продуктовому, а тато — водієм на рейсовому автобусі. Пам’ятаю літо: ми втрьох йшли парком, спека стояла така, що асфальт плавився, і тато купив нам морозиво. Його кулька раптом упала — і в ту ж мить її слизнула велика пухнаста собака. Ми реготали до сліз. Мама тоді поділилася з ним своїм стаканчиком.
А потім все обірвалося. До нашого дому прийшов незнайомець і приніс звістку: тато загинув у аварії. У автобуса відмовили гальма, і він, щоб врятувати пасажирів, вивів машину в кювет, підставивши себе під удар.
Після цього мама зламалася. Почала пити. Втратила роботу. Влаштувалася прибиральницею. Життя перейшло у режим виживання.
Коли мені виповнилося чотирнадцять, з’явився він — дядько Ігор. Красивий, тверезий. Я не розуміла, що він знайшов у мамі — хоч вона й виглядала ще непогано, струнка, обличчя не зовсім змарніле. Виявилося: у нього просто не було де жити.
Але його поява подіяла на маму, як магія — вона майже кинула пити, готувала, усміхалася. Турботи від нього не було, але він хоча б не пив і не бив нас. На тому дякую.
Через півроку мама сказала мені, що вагітна. І чомусь рішення, народжувати чи ні, вона переклала на мене. Я пам’ятаю, як раділа. Сподівалася, що дитина остаточно поверне її до життя. Мріяла, як буду возити коляску, як у мене з’явиться сестричка. Чомусь була впевнена — буде дівчинка.
Мама слухала мене з сяючими очима. А дядько Ігор тоді ніби зрадів. Сказав, що «завжди хотів дитину».
Але через пару тижнів він почав змінюватися. Став мовчазним, похмурим. Грошей на продукти залишав усе менше, додому повертався пізно. Мама ширяла в хмарах і нічого не помічала. А мені було страшно.
Настав вечір, коли маму відвезли до пологового. Минуло дві години, і дядько Ігор почав дзвонити до лікарні.
— Алло, підкажіть, Ковальчук уже народила? Хлопчик? Добре. Що ви сказали? — його голос раптом обірвався, обличчя змінилося. Він вимкнув телефон. Сів мовчки.
— Що з мамою? — я вчепилася в його рукав. — Говори!
Він подивився на мене з якоюсь дивною байдужістю і процедив:
— Наталка народила урода. Хлопчик недорозвинений. Мені таке не потрібно. Я й так затримався. У мене давно інша жінка — не жебрачка-алкашка, а нормальна, з квартирою, з грішми. Без «бракованих» немовлят. Передай своїй мамаші, щоб на мене не розраховувала.
Він підвівся і спокійно почав збирати речі. А я стояла й дивилася, як руйнується наше життя.
— Ти… ти ж покидьок! — вирвалося в мене. — Це твоя дитина! Що ми тепер робитимемо?! Ти не можеш нас просто кинути!
Він усміхнувся. Поглянув на мене гидко:
— А ти гарна, коли злишся. Тільки ще мала…
Я відскочила й, тремтячи від страху, захлопнула за собою двері. За годину грюкнули вхідні. Він пішов.
Це була найчорніша ніч у моєму житті. Я ридала в подушку, уявляючи, як мама дізнається про зраду. Я звинувачувала себе — це я переконала її залишити дитину.
Минали роки. Дев’ять довгих років. Я виросла, вийшла заміж. Моя дворічна донечка Оленка грала у вітальні. А Мар’яна — та сама сестричка — підросла, стала розумною, світлою дівчинкою. Ми жили в любові й теплі.
Того недільного ранку у двері подзвонили. Оленка і Мар’яна кинулися відчиняти. Я хотіла крикнути: «Запитайте, хто там!» — але не встигла.
На порозі стояв неголений, згорблений чоловік у обвислій куртці.
— Наталка вдома? — прохрипів він.
Я вдивилася і ледь впізнала його — дядько Ігор. Тільки тепер — старий, знурений, нікому не потрібний.
— Я подумав… Це ж мій син. Я… вирішив, що треба повернутися. Та ж батько… де Наталка? Знову п’є?
Я дивилася на нього з холодним спокоєм.
— Наталки тут немає. І сина у вас немає. Тоді у пологовому вам помилково сказали про іншу жінку — Ковальчук. А мама народила дівчинку. Здорову. Красиву. Ось, до речі, Мар’яна, — я глянула на сестру. — Ну що, Мар’яно, потрібен тобі такий «тато»?
Мар’яна здригнулася, ніби від холоду. ІВін мовчки повернувся й пішов у темряву, а двері за ним захлопнулися назавжди.
