Сьогодні було важке рішення. Повернення.
— Хочеш — літай, — сказав Ігор, ставлячи чашку в мийку. Голос його був спокійним, майже байдужим. — Але не чекай від мене ні моральної підтримки, ні фізичної.
— Я й не чекаю, — тихо відповіла Оксана, не дивлячись на нього.
— Потім не кажи, що даремно поїхала.
— Можливо, скажу. А може, й ні. Головне — не шкодувати, що не спробувала.
Та все ж вона поїхала.
Рейс із пересадкою затримали, а стыковочний літак полетів, навіть не помітивши, що її немає. Сім годин нудного очікування в душному аеропорту, пластиковий сендвіч і торба на плечі замість валізи — сукня залишилася у багажному відсіку на іншому кінці світу.
У готелі сказали, що бронювання «не підтвердилося». Хлопець на ресепшені пояснював це з усмішкою, ніби йшлося про щось зовсім неважливе:
— Вибачте, пані, у нас все зайнято. Можу запропонувати список ближчих мотелів.
— Дякую, — сухо відповіла Оксана. — Якраз списку життєвих невдач мені зараз і не вистачало.
Вона сіла в кафе за рогом, замовила каву і, дивлячись у екран телефону, гортала контакти. Палець зупинився на одному імені: Наталка Коваленко. Університетська подруга, з якою разом вчилися у Львові. Потім листування, рідкі лайки… і тиша.
«Може, варто спробувати?» — подумала Оксана і написала коротке повідомлення.
Відповідь прийшла за три хвилини:
«Звісно, приїжджай! У нас є гостова кімната. А сукню підберемо, це не проблема. Хоча, напевно, ти стала стрункішою — візьмемо з запасом. Як же давно тебе не було!»
Вранці вони вже їхали вулицями київського передмістя. Оксана відчувала, як з кожним поворотом машина заносить її все глибше у минуле, яке вже давно померло. Наталка за ці роки сильно змінилася — доглянута, впевнена, але така ж добра, без натяку на зарозумілість. Дала адресу клубу, уважно оглянула Оксану, зачесала їй волосся, обприскала лаком, вручила брошку:
— Ти йдеш туди не як тінь минулого, а як жінка, яка знає собі ціну. Вони всі там — з однаковими обличчями і губами. Але не в усіх є душа. Тримайся сміливо, Оксано.
Свято було претензійним.
Намети, ідеальні газони, офіціанти з шампанським, жінки у дизайнерських сукнях — ніби виліплені за одним шаблоном. Все дороге, витончене і… чужорідне. Родичів Оксана не побачила. Лише нові обличчя — засмаглі, підправлені, самовпевнені.
Славко з’явився першим. Трохи постарілий, але все такий самий. Підійшов, винувато посміхнувся, обійняв, прошепотів:
— Я радий, що ти приїхала. Вибач, я не сказав Марічці. Хотів, щоб вона просто побачила…
Оксана не відповіла. Їй і так усе стало зрозуміло.
Марічка підійшла трохи пізніше. Не сама — з цілою свитою. Сукня від кутюр’є, обличчя ідеальне, погляд — порожній.
— Оксана? Яка несподіванка, — промовила вона з оскалом, що намагався бути посмішкою. — Ти… тут?
— Я — це я. А тут — просто місце, — спокійно сказала Оксана. — Вітаю з ювілеєм.
— Дякую. Сподіваюся, дорога не надто втомила?
— Не дуже. Але Наталка Коваленко допомогла. Кумедно, як міцно тримаються старі зв’язки, навіть через роки.
— Наталка? Ну так… Вона дуже виручила нас, коли ми переїжджали. У неї, кажуть, добрий смак. Це не її сукня?
— Вона зручна. І сидить краще, ніж деякі спогади.
Марічка на мить зніяковіла.
— Ну що ж… Сподіваюся, тобі сподобається вечір.
— Він уже мені подобається. Дякую за запрошення.
— Я… не запрошувала.
— Але ж і не виганяєш, — відповіла Оксана з ледь помітною усмішкою.
Пізніше, коли один із гостей раптом осів на стільці й почав синіти, залу заповнила паніка.
— Він задихається! — скрикнула жінка у леопардовому. — Хто-небудь, викличте швидку!
— Я лікар, — спокійно сказала Оксана, вже стоячи поруч. Без істерики, без метушні, чітко. Огляд, пульс, підкладена сумка під голову, розстібнутий комір. Вона діяла так, ніби робила це щодня. І робила.
Швидка приїхала за п’ятнадцять хвилин. За цей час ні Марічка, ні хтось із її оточення навіть не підійшли.
Вранці Оксана прокинулася в кімнаті у Наталки. Сукня була акуратно складена на кріслі, на столі — кава і записка:
«Ти все зробила правильно. Якщо захочеш ще раз зникнути в цьому місті — телефонуй. Кімната твоя».
В аеропорту вона відчувала легкість.
Не тому, що все скінчилося.
А тому, що все нарешті стало на свої місця.
Ця дружба померла давно. Просто похорони затягнулися. Тепер вони відбулися. Без квітів. Без сліз. Але з прощанням.
Ігор чекав її біля виходу. Його пухнастий пес Барсік ледь не збив її з ніг від радості.
— Ну що, як пройшло«Нормально, — відповіла вона, гладячи Барсика по голові. – Як завжди, коли щось важливе закінчується по-справжньому.»
