Ще влітку ця лавка у сквері на Софіївській була гучною: школярі їли морозиво, сміялися, сперечалися про фільми та ігри. Восени сюди заходили будівельники у закурних оранжевих жилетках — перекусити, обговорити, хто звільнився, хто одружився, хто втомився. А зараз — лютий. Сірий, крижаний, німий. На лавці — нікого. Тільки Оксана. Загорнута у шарф, наче в кокон, схована від усього світу.
Вітер зривав з дерев останні замерзлі листки, свистів у вухах, добирався до лопаток. Але вона не рухалася. Сиділа, втупившись у асфальт перед собою. Ніби там, під пізнім снігом і льодом, була відповідь. Сенс. Або хоча б передышка.
Поруч на лавці — пакет. Від кефіру. Сніданок, проковтнутий на автоматі, без смаку, без бажання. До прийому у лікаря залишалося сорок хвилин. Іти туди не хотілося. Повертатися додому — тим більше. Їй взагалі нікуди було йти. Вона просто хотіла сидіти. Щоб ніхто не чіпав. Не питав. Не дивився.
Учора в поліклініці сказали: «Нічого серйозного. Невроз. Перевтома. Треба відпочити». Лікар говорив із звичною відстороненістю. Медсестра шаруділа паперами. А Оксана сиділа, кивала. Як завжди. Як вдома, як на роботі. І вийшла, не знаючи, куди тепер. Вона більше не відчувала себе всередині життя. Тільки ззовні. Наче була по той бік скла, звідки видно, але доторкнутися не можна.
Щоранку прокидалася з грудкою в горлі та бажанням зникнути. Не померти. А саме — зникнути. Стати невидимою у натовпі, у вагоні метро, у довгих коридорах школи. Щоб ніхто не питав: «Де ти була?», «Чому не телефонувала?», «Чого ти така тиха?»
Вдома — підліток-син. Розмови зводилися до двох слів: «Поїв?» — «Угу». Чоловік — мовчить. Мовчить так, що між ними наче стіна виросла. Сіра, глуха, непрохідна. Навіть погляд не просмикнеться. Вони не сварилися. Просто перестали. Наче кохання видихлося, і на його місці залишилася порожнеча.
Робота — бухгалтерія у звичайній школі. Ніхто не чіпає. Начебто плюс. Але в цій тиші хотілося кричати. У голос. До хрипоту. До болю.
Поруч хтось сів на лавку. Дід. Не запитав. Просто присіп. Пом’ятий пуховик, в’язана шапка. У руках — стара газета, зім’ята, як рукавиці після зими. Він розгорнув її з бурчанням, ніби боровся з вітром. Прочистив горло:
— Протяг сьогодні. Аж до кісток.
Оксана ледве кивнула. Не дивлячись. Вітер і справді був крижаним — але справа була не в ньому.
Минуло ще кілька хвилин.
— А ви чого така… — він зробив павзу, — наче не звідси?
Вона посміхнулася. Вперше за два дні.
— Я… звідси. Просто нема з ким говорити.
— Ага, — кивнув він. — Знаю. Після дружини теж так було. Все навколо — є, а нікого поруч нема. Пот— А потім ніби пройшло. Сам не зрозумів — чи звик до собаки, чи душа висохла, а може, навчився розмовляти сам із собою.
