— Знову затримуєшся? — голос Миколи в трубці звучав глухо, ніби доносився здалеку, з берега холодного дніпровського затоки, де вже скупчувалися сутінки.
— Так. До одинадцятої, може, пізніше. У нас тут аврал із поставками, — відповіла Оксана, натискаючи кнопку гучного зв’язку. Однією рукою дописувала листа клієнтам, іншою мішала охололу каву. Чашка стояла на краю столу, поряд валялися чернетки звітів, які вона так і не відкрила.
— Ти немов і не живеш вдома, — сказав він після довгої паузи. Без докорів, просто констатація. Але в цьому факті проступала туга — за її нескінченними робочими годинами, за порожніми вечорами, за ранками, де їхні розмови розчинялися в тиші.
— Ти ж знаєш, як це буває, — відповіла вона, відчуваючи, як голос тремтить від втоми.
— Знаю. — Тиша зависла, важка, як зимове повітря. У ній лунало ехо невимовленого, що обидва відчували, але не наважувалися озвучити.
Оксана ненавиділа цю тишу. Вона була надто живою, надто насиченою. У ній тонули їхні непромовки, їхня втома, їхні спроби прикидатися, що все ще тримається.
Додому вона повернулася після півночі. Квартира в спальному районі Києва зустріла її темрявою, лише у передпокої тьмяно горіла лампочка — Микола завжди залишав її, «щоб не спіткнулася». Світло падало вузькою смугою на підлогу, вихоплюючи самотній шкарпетку — явно його. На кухні лежала записка: «Їжа в мікрохвильовці. Сплю». Почерк був нерівним, ніби писав наспіх, тікаючи від чогось.
Вона сіла за стіл, розігріла вечерю, їла у напівтемряві, не відчуваючи смаку. Усе було на своїх місцях: гаряча їжа, тепле світло, турбота у двох рядках. Але всередині все стискалося від холоду. Вона відкрила ноутбук, прогортала звіт, закрила. Екран дивився на неї порожньо, як дзеркало, в якому не було відповідей. Потім пішла у ванну, вмилася, уникаючи свого відбиття — надто втомлені очі, надто багато безсонних ночей. Лягла поруч із Миколою. Він спав, повернувшись спиною, дихав рівно. Між ними було трохи більше порожнечі, ніж учора. Чи їй тільки так здавалося.
Ранок почався з пробок і зірваного ремінця на туфлях. У автобусі Оксана опинилася поруч із жінкою років сорока п’яти, яка голосно скаржилася у телефон: «Він знову прийшов під ранок, мовчить, смердить пивом, а я, дурна, все чекаю». Ці слова вдарили, як луна. Тільки навпаки. Та жінка чекала, незважаючи на біль. А Оксана жила поруч із Миколою, але ніби в іншому всесвіті, де їхні світи ледь торкалися один одного.
В офісі начальник не помітив, що вона прийшла раніше. Не помітив би і її звіт, якби вона не поклала його на стіл. Він буркнув: «Нормально», не відриваючись від екрану. Все йшло за звичним сценарієм: завдання, звіт, кивок, тиша. Навіть похвала звучала як наказ.
Оксана пішла до офісної кухні, заварила каву. Дивилася, як кавовий пакетик повільно занурюється у гарячу воду, залишаючи за собою темний слід, ніби розчиняючи щось невидиме. Це було єдиним, що здавалося реальним у той момент.
У якийсь момент вона усвідомила: усе, що вона робить, — правильно. Бездоганно. Надійно, без помилок. Але це був рух у нікуди. Ніби машина, що мчить рівною дорогою, але без кінцевої зупинки. Все гладко, без збоїв. І безглуздо. Вона віддавала себе цим звітам, цим дедлайнам, цим галочкам, забуваючи запитати: чи веде це кудись, крім чергової папки на робочому столі?
Ввечері вони вечеряли разом. У тиші. Ложки дзвеніли об тарілки, за вікном шумів вітер, а холодильник тихо гудів, нагадуючи, що життя йде далі. Микола дивився у свою тарілку, уникаючи її погляду. Раптом спитав:
— Сьогодні не працюватимеш допізна?
— Не повинна, — відповіла вона, відчуваючи, як голос тремтить від надії.
— Може, у кіно сходимо?
Вона кивнула, вагаючись, ніби зважуючи, чи вистачить сил просто жити, а не бігти. Потім підійшла, обійняла його ззаду. Він був теплим, живим, справжнім. Як маяк у бурю, до якого можна притулитися, якщо все почне розвалюватися.
— Пробач, — прошепотіла вона. — Я просто хочу, щоб усе залишилося цілим. Робота, ми, дім… Усе разом.
— Я знаю, — тихо відповів він. — Але ми ж не фортецю будуємо. Ми живемо. Правда?
Вона мовчала. Просто притискалася до його спини, вдихаючи запах його сорочки. Він стиснув її руку, ніби це було єдине, що могло втримати їх разом.
У кіно вони пішли на якийсь легкий фільм — з погонями, жартами та вибухами. Сюжет губився у шумі, але це не мало значення. У темряві залу крісла були м’якими, екран — величезним, а їхні руки — переплетеними. І від цього ставало легше дихатиВона посміхнулася, відчуваючи, як щось тепле і легке розливається всередині, ніби вперше за довгий час вона нарешті змогла просто бути.
