**Це точно не було випадковістю**
Оксана йшла на дискотеку, ніби на крилах.
Коротка джинсова спідниця, облягаючі лосини металевого кольору, білосніжні кеди, топ із зображенням моделі та високий хвіст, перехоплений масивною гумкою. Губи — рожева помада, очі — у яскравих тінях. Справжня зірка.
Усі казали, що Оксана — диво. Вона й сама це знала. Гордість району. Вступила до університету у Києві — сама. Без зв’язків, без допомоги.
Як там Марія Іванівна ворчала?
— Тобі, Шевченко, до університету, як до Місяця пішки! Технікум — максимум, та й то, якщо вітчим підсуне. А так — дворники за тобою сумуватимуть.
Ах так, точно. Вітчим. Справжній батько давно зник з горизонту. А вітчим… навряд чи стане метушитися за «таку бездарність».
Марія Іванівна чекала, що дівчина розплачеться. Але Оксана підвелася, подивилася їй прямо в очі і спокійно, навіть викликаюче, кинула:
— Побачимо, хто ким стане.
Марія прищурилася і пообіцяла їй солодку помсту на іспиті. Але Оксана склала. І вступила. Сама. Без «вливання згори». Ось так.
— Дівчино, не хочеш чистої і великої любові?
— З тобою? Коваленко, ти там зовсім страху позбувся?
— Окс, ти що. Як життя?
— Краще за всіх.
— Фігура в тебе, ммм…
— Собі таку хочеш?
— Хочу.
— Приходь, я приодягну — будеш не гірший.
— Ох, зла ти, Шевченко. А я, може, тебе люблю.
— Щезни, нечисте, бабуся мені хрест осиновий освятила — і від таких, як ти, і від нічних страхів.
— Ну чого так…
— А ось так. На всяк випадок.
Вони йшли вечірньою вулицею, жартівливо перекидаючись репліками. Молоді. Свободні. Невразливі.
— Слухай, а давай у понеділок завалимося до школи? — запропонував Коваленко.
— Ти з глузду з’їхав? Навіщо?
— Уяви, як Марія Іванівна захлинатиметься, коли дізнається, що ти сама вступила. До університету.
Оксана усміхнулася.
— Мені начхати. А ти як?
— Потусаю літо, а потім — до армії. Ти мене чекатимеш?
— Авжеж. Сяду на лавці, в хустці, шкарпетки тобі в’язатиму. Кілометрів сто.
— Та йди ти…
— Ну.
— Ооо, дивись, це ж Мар’янка! Вона до ПТУ пішла?
— Угу. Кожному своє. Гаразд, Мишко, я пішла. Он мої дівчата. А ти з Мар’янкою крутишся?
— Та ні, ну… так, тусуємося.
— Вона гарна. Вона дочекається. А я — ні.
— Тобто я — зовсім не варіант?
— Ні. — Сказала чітко. І пішла.
Навчання давалося Оксані легко. Не тому що було просто — просто вона не скаржилася.
— Як ти все встигаєш? — запитувала сусідка.
— Що?
— Ну, і в кіно, і на дискотеки, і навчання у тебе…
— Не знаю, — знизала плечима Оксана. — Я просто живу. Не нюню. З хлопцями намагаюся не зв’язуватися. Навчання — моє майбутнє. А гуляти? Коли, як не зараз?
— А я заміж хочу. За багатого.
— А я — ні.
З Дмитром Оксана познайомилася на дискотеці. Він був занадто наполесливий — вона втекла. Але наступного дня він прийшов у гуртожиток. З квітами, з шоколадками. Вона — дверима перед носом. Він — з кіно і квітами. Вона — знову повз.
Дівчина вже нервово здригала оком від його уваги. Майже ненавиділа. А тут ще й Коваленко листи з армії шле. Скучив. Та пише не про службу, а про почуття.
А вона ж знає цього Коваленка — як до чотирнадцяти в коричневих колготках під трико бігав… Як баба його до ворожки тягала — від енурезу лічитися.
Дмитро їздив на байку, чатував на неї, наче в кіно. А потім… потім він впав. На її очах. І вона, не роздумуючи, кинулася до нього. Не тому що Дмитро. А тому що людина.
І чомусь… погодилася на побачення.
Півроку вони зустрічалися. Не метелики. Не любов. Але якось… поруч. Він став рідним.
Потім лист від Коваленка: образи, звинувачення, брудні слова. Хтось натякнув. Та вона й не ховалася.
З Дмитром було простіше. Він був поруч. Надійний. З ним можна було мріяти. Про весілля. Про майбутнє.
— Талановита ти, Оксанко, — сказала сусідка.
— У чому?
— З Дмитром. Ти не знаєш, хто він?
— У якому сенсі?
— Тато в нього — велика шишка. Байк йому купив. Зараз — машину. Він один у батьків. Багаті. У віці.
— І?
— Кажуть… у нього вже наречена є. Олена. Батьки хочуть бізнес поєднати.
Ввечері Оксана запитала у Дмитра. Він занервував.
— Це все батько. Я проти. Олена мені не потрібна. У мене є ти. Поїдемо.
— На вихідні я поїду до батьків.
— Добре… — і їй здалося, він зідхнув з полегшенням.
Коли вона повернулася — щось було не так. Дівчата дивилися дивно. Хлопці — з усмішкою.
— Що відбувається?
— Сядь… Окс… Дмитро… Він…Вона зрозуміла, що її серце вже давно знало правду.
