Танець для двох: історія, що почалася з гіпертонічного кризу
Надія Іванівна приїхала до невеличкого карпатського санаторію з надією нарешті відпочити по-справжньому. Без роботи, без дзвінків, без клопоту. Та відпочинок розкрився з несподіваного повороту: у коридорі на неї налетіла схвильована молода жінка у білому халаті.
— Будь ласка, допоможіть! Чоловікові в сусідньому номері погано! Покінте лікаря!
— Я лікар, — швидко відреагувала Надія. — Показуйте.
У кімнаті на ліжку лежав блідий чоловік. Надія миттєво взяла ситуацію під контроль: переміряла тиск, зрозуміла, що це гіпертонічний напад, дала ліки.
— Усе гаразд, — сказала вона, коли до номеру вбігли черговий лікар і медсестра. — Тиск піднявся, але нічого критичного. Я вже дала потрібне.
— Ви… ви тут працюєте? — здивовано запитав чоловік, відходячи до тями.
— Ні, відпочиваю. Хоча сподівалася на це, — усміхнулася Надія.
Так вона познайомилася з Борисом Петровичем — сусідом по повері, витонченим, з сивиною на скронях, розумним поглядом і сумішною усмішкою.
### Невдалий роман та вечір у альтанці
Пізніше Надія побачила, як за вечере в їдальні поруч із Борисом сидить вишукана білявка у щільній сукні з виразом нудьги на обличчі. За сусіднім столиком одна з бабусь прошепотіла:
— Оця дівчина, мабуть, на його гроші розраховує, та тільки в нього тепер здоров’я не те. І ще кажуть, вона з комендантом санаторію крутить ось. Ото в дідуся тиск і підскочив.
Надія слухала кутком вуха. Вона, як ніхто, знала ціну таким історіям. Її власний чоловік колись пішов до молодшої. Залишив після двадцяти років шлюбу заради «другого дихання» і ніколи не озирнувся.
Зрада не зробила її злою, але навчила обережності. Робота, діти, тиха сила волі й холодний хутір — ось що допомогло їй вистояти. І ось тепер, через роки, діти подарували їй путівку, щоб вона трішки пожила для себе.
Надія облюбувала альтанку в глибинці парку. Там було прохолодно, тихо, а листя над головою шепотіло свої оповіді. Вона сиділа з книгою, коли туди зазирнув Борис.
— Можна присісти? У вас тут райський куточок.
— Звичайно. Тільки, боюся, ваша супутниця вас уже шукає.
— І нехай шукає, — махнув він рукою. — Нехай енергію витрачає не на мене.
### Танці, що змінили все
Розмова затягнулася. Борис виявився тонкою, цікавою людиною — з добрим гумором і глибиною в очах. Вони говорили аж до обіду, а ввечері домовилися прогулятися узбережжям.
— А як ви ставитеся до танців, Надіє Іванівно? — раптом запитав він.
— Колись дуже їх любила…
— Ну то ходімо! Поруч з моїми ровесницями з їдальні ми з вами здаватимемося зовсім молодими.
Вона сміялася. Сміялася й танцювала. І дивувалася, наскільки легко стало на душі.
Після цього вони зустрічалися щодня. Іноді до них приєднувала й та сама білявка, Марійка. Але їй явно було нудно поруч. Темі розмови їй не були зрозумілі, а жарти — «занадто розумні».
### Ревнощі як сигнал до фіналу
Одного разу Надія почула скандал у сусідньому номері. Жіночий голос істерично кричав:
— Ти весь час з цією старою лікаркою! Мені тут більше робити нема чого!
Надія усміхнулася. «Стара» — це смішно. Тим більше з вуст дівчини, якій не вистачало ані грації, ані розуму.
Вранці Марійка поїхала. Борис нарешті з полегшенням зітхнув.
Та Надія все ще не розуміла: навіщо їй це все? Може, хоче дружби? Може, просто вдячний? Чи шукає лікаря під рукою?
Але жодного разу за ці дні він не говорив з нею про здоров’я. Не просив поради.
### Сімейний день — день відкриттів
У неділю до Надії приїхали діти. Сін з дружиною, донька з малюками. Вони влаштували пікнік за теліторією санаторію. Борис спостерігав здалеку.
Надія запросила його приєднатися. Представила як сусіда. Борис легко влився у компанію, допомагав з мангалом, сміявся, слухав.
Увечері, коли всі роз’їхалися, вони зустрілися біля входу в санаторій.
— Ви чомусь сумна. Усе гаразд?
— Просто діти поїхали. Це завжди трохи боляче.
— У вас чудові діти, Надіє. Я вам по-доброму заздрю. У мене з сином усе… інакше. Його мати загинула, коли йому було десять. Після аварії. Я вижив, вона — ні. Він жив у моїх батьків. А я намагався забутися: спершу гуляння, потім робота. Більше одружуватися не хотів. Нащо? А потім знаходилися такі, як Марійка…
— Я розумію.
— З першого дня, як вас побачив, подумав: якби моя дружина залишилася жива, вона була б такою, як ви.
— Не знаю… Я вже не з тих, щоб вірити чоловікам. Занадто багато пройшло.
— І все ж… Може, ми не зобов’Вони вирішили, що настав час знову довіритися — і тепер їхній танець триватиме ще довгий час.
