**Зламлені крила кохання: коли минуле стукає у двері**
Олеся повернулася додому раніше звичайного. Проєкт, за який вона трималася останні місяці, нарешті здали, і вона вирішила зробити приємне собі та чоловікові — Ярославу. Зайшла до супермаркету, купила його улюблені смаколики — сир, фрукти, морепродукти, і, наспівуючи, піднімалася сходами.
— Ярославе, ти вдома?! — гукнула вона, помітивши його черевики та куртку у передпокої.
Тиша. Ні телевізора, ні кроків, ні звичного: «О, ти вже повернулася! Що принесла?»
Олеся зніяковіла. Поставивши пакети на підлогу, пройшла крізь квартиру. Скрізь валялися речі чоловіка — сорочки, шкарпетки, ремінь. У спальні вона нарешті його знайшла. Він стояв спиною до неї, біля розчиненого шафи, у одній руці — валіза, в іншій — сорочки.
— Ось ти де! Я вечерю приготую, — весело промовила вона, але голос задрижав. — Знову у відрядження?
Ярослав обернувся. Його обличчя було дивно спокійним. Він підійшов, взяв її за руки.
— Олесю, йди на кухню. Приготуй. Я зараз підійду. Треба дещо пояснити.
Олеся нічого не розуміла. Та послухала.
На кухні руки тремтіли, ноги не слухалися. Вона ввімкнула духовку, почала готувати Ярославову улюблену запіканку, нарізала свіжий салат, розклала сир. Їй трохи полегшало. «Мабуть, знову надумала собі», — намагалася заспокоїтися.
Але глибоко всередині вже розгорялося передчуття бурі.
Минуло хвилин двадцять. У спальні — тиша. Тоді вона відчинила вікно — у кімнату ворвався теплий вітер. А потім, майже несхоже, за спиною з’явився Ярослав. Він обійняв її ззаду.
— Вечеря готова, — тихо сказала вона, збираючись обернутися. Та він не відпустив. Навпаки, притиснув міцніше.
— Олесю… Ти завжди була розумною. Чуттєвою. Сподіваюся, зрозумієш і зараз. Я йду.
Час зупинився.
— Це сильніше за мене… Пробач.
Він довго вагався, мучився, не наважувася. Півроку розривався між минулим і теперішнім. Та сьогодні все стало остаточним.
— Ти — чудова. Добра. Розумна. Але я не кохаю тебе. Кохав, мабуть. Або думав, що кохаю…
Він різко відійшов, схопив валізу і вибіг, залишивши Олесю в ступорі. За її спиною холола з любов’ю приготовлена їжа.
Вона стояла так — з порожнім поглядом, у тиші, насиченій опустошенням.
Вночі вона не спала. Плакала, вила в подушку, вдивлялася у стелю. Вранці лише почала засинати, як почувся дзвінок у двері.
На порозі стояв Ярослав. У тому самому, у чому пішов. Поруч — струнка блондинка з холодними блакитними очима.
— Це Мар’яна, — промовив він. — Пам’ятаєш, я розповідав тобі про свою шкільну любов?
Так, вона пам’ятала. Саме після Мар’яни він був розбитим. Саме після її зради Олеся збирала його по шматочках, коли вони вперше зустрілися на парковці біля магазину. Він тоді ледь не врізався у її авто.
Вона забрала його у своє життя, дала турботу, ніжність, дім. А він… повернувся до тієї, що колись його покинула.
— Ми зустрілися знову, — продовжив Ярослав. — Мар’яна розлучилася. Ми почали спілкуватися. Я їздив до неї, коли казав тобі, що у відрядженні…
— Навіщо ви прийшли?
— Щоб ти почула правду від мене, а не від інших. Мар’яна хотіла подякувати тобі. За те, що підтримала мене тоді. — Мар’яна мовчки кивнула.
— Ти ж хочеш, щоб я був щасливим, так? — запитав Ярослав і подивився їй у вічі.
Олеся мовчки зачинила двері перед його обличчям.
— Ну чим? Ну чим вона краща за мене? — ридала вона в обіймах подруги Соломії. — Так, вона гарна. Ефектна. Але ж вона його зрадила, змінила. А тепер повернулася — і він усе пробачив!
Соломія хотіла нагадати: «Я тебе попереджала. Не зв’язуйся з чоловіком, якщо в ньому ще живе минуле». Та промовчала. Лише гладила Олесю по плечу і шепотіла:
— Усе мину— Усе минає, кохана, і цей біль теж пройде.
