Олег вийшов на ґанок батьківської хати, вдихнув тепле вечірнє повітря села і сів на стару лавку, яка скрипіла під ним, як колись у дитинстві. За кілька хвилин до хати підійшов Тарас. Це був той самий друг, з яким Олег ріс пліч-о-пліч, але багато років тому щось пішло не так…
— Ну, як життя? — спитав Тарас, по-чоловічому ляснувши Олега по плечу.
— Та нічого, — зівкнув той. — Працюю, квартиру у місті купив.
— Круто, — відзначив Тарас. — Ти завжди був розумніший. Не так, як я…
— Та годі! — усміхнувся Олег. — Батьки розповідали, що в тебе найкращий дім у селі. Кажуть, сусіди з тебе приклад беруть.
— У тебе теж непогано — квартира є. Купив не гірше, ніж я збудував.
Вони засміялися. А потім — наче за старою звичкою — пішли до Тараса. Дістали хліб, яйця, ковбасу. Поставили пляшку горілки. Випили по чарці, обома́ скривилися — п’ють рідко.
І раптом Тарас промовив:
— Слухай… а Марічка… ти знаєш?
Олег насторожився:
— Що?
— Заміж вийшла. За одного… із сусіднього села. Тепер у нашій школі вчить.
— Марічка? — перепитав Олег, і в грудях у нього щось стиснуло. — Не знав…
— Я теж перше не повірив. Думав, відпустить… А три дні на комбайні просидів — не відпустило. Розумієш?
Він знову налив. Вони випили, а потім сиділи мовчки, дивлячись у свої чашки з чаєм.
Несподівано оба підняли очі й голосно розсміялися — так, як сміялися в дитинстві. До сліз, до гикавки.
— Ось і вийшло, — витер сльози Тарас. — Скільки років через неї… а тепер ось як повернулося.
— Так, — кивнув Олег. — Турнір влаштували. Хто крутіший, хто витримає довше, хто голосніше. А вона — раз, і пішла в закат із іншим.
— Молодець вона, — несподівано сказав Тарас. — Вибрала по-своєму. А ми ж старалися…
— Ну так, — замислено відповів Олег. — Але ж, по суті, не даремно. Ти дім збудував, я в лікарні відділенням керую. Ми оба чогось варті тепер.
— Ось саме так! — підбадьорився Тарас. — Нам по двадцять дев’ять. Життя тільки починається!
— Але ж ти перший почав, — нагадав Олег.
— Може, і так. Але ти продовжував. Розумний, гнида.
— Значить, я був не менш дурний. Обоє ми були, — усміхнувся Олег.
— А пам’ятаєш, як після школи вона сиділа на лавці й дивилася на нас однаково? Ні тобі, ні мені — нікому.
Вони знову замовкли. Згадували.
З Тарасом Олег знався ще з пологового — народилися майже в один день. Росли поруч, жили через тин. Разом грали, в одній школі вчилися, за однією партою сиділи. До дев’ятого класу були нерозлучні.
А потім у класі з’явилася Маріанна.
Вона ніби виросла за літо. З дівчинки на велосипеді перетворилася на струнку дівчину з довгою русою косою. І все змінилося. Друзі стали суперниками.
Тарас тя… тянувся до техніки, возився з батьковим трактором, а Олег – до книжок та біології, і кожен ішов своїм шляхом, але тепер, сидячи за столом, вони зрозуміли, що справжня перемога – не в тому, кого обирає кохання, а в тому, щоб не втратити дружбу.
