«Встану — щоб нікому не дістався!» Як баба Олена підвелася з ліжка, коли запідозрила діда Івана у зраді
Баба Олена дуже знемоглася. Жодних сил не лишилось ні говорити, ні вставати, навіть вікно дивитися. Лежала, повернувшись до стіни, ніби все для себе вирішила. Чоловік її, дід Іван, як завжди зайшов у хату, закип’ятив чайник, заварив ароматний чай — запах пішов на всю оселю, немов у давні часи. Хотів підбадьорити кохану, але почув від неї зовсім не те, на що сподівався.
— Он у шафі моя сукня лежить, — прошепотіла Олена. — І хусточка, в якій мене в останню путь проводжати… Тільки не переплутай, вона в пакеті, окремо…
— Що ти несеш?! — спалахнув Іван. — Та знайду я твою сукню! А ось кого я біля крамниці зустрів… Марійку! Як вона вирядилася! Очі розбігаються. Підходить до мене, каже: «Не хочеш зі мною пройтися, Іване?» Що скажеш на це, га?
І тоді сталося диво. Баба Олена рвучко скинула ковдру, різко сіла, а потім — підвелася! Повільно, але твердо пішла до шафи.
Іван завмер із чашкою в руках.
А почалося все ще раніше, коли Настя й Тетяна, дві медсестри, сиділи на нічному чергуванні у сільській лікарні. Було тихо, хворі мирно спали, і жінки вирішили подивитися улюблений фільм про кохання.
— Скільки разів дивлюся — не набридає, — усміхнулася Тетяна.
— А я щоразу згадую свою бабусю з дідусем. Моя баба Олена з дідом Іваном — як із кіно. І кохання в них справжнє…
Настя розповідала, як баба Олена завжди лагідно воркотіла на діда, а він лише посміхався:
— Усе ти на мене нарікаєш, за що? У інших чоловіки гуляють, п’ють, а я в тебе — золото!
На що баба Олена миттєво відповідала:
— Золотим ти став лише після пенсії, а раніше — отой ще був гуляка!
Коли бабуся злягла, спочатку всі подумали, що погано. Їй і дідові вже за вісімдесят. Лікарі приїжджали, діти з міста викликали приватника. Але аналізи добрі, тиск як у космонавта, температура — нічого. А Олена все лежала, у вічі не дивилася, їсти відмовлялася.
— Не лізе в мене нічого, — шепотіла вона. — Апетиту нема. Усе… пора…
Дід Іван ходив навколо неї, як прив’язаний.
— Чайку з лимонцем? — пропонував.
— Ні…
— Ну хоча б вівсяної кашки! Я сам зварив!
Баба лише відверталася до стіни. Але все ж заради нього почала їсти по трохи — по ложці каші на воді.
Одного разу дід вийшов із хати, насунув кепку. Олена ледве підвелася на ліктях:
— Ти куди?
— Та скоро повернуся, — буркнув він.
І пішов до Ганни — місцевої знахарки. Та дала йому трав, нашептала на вухо, як «повернути до життя» кохану.
— Все спрацює, — сказала, — якщо правильно зробиш.
Дід повернувся, заварив ті самі трави, а чай вийшов такий — аромат на всю хату! І тоді баба Олена знову завела свою:
— Там у шафі моя сукня лежить… На смерть…
Але дід несподівано кинув:
— А Марійку я біля крамниці бачив! Така розмальована була! Каже, весна, пташки співають, гуляти хочеться. А ще запропонувала мені разом пройтися. Уявляєш?
Марійка була його перша любов. Заміжня не раз, але овдовіла. Тепер часто підморгувала Іванові. Говорила, що щастя впустив, що могло б все інакше бути…
Баба Олена про її слова знала. І хоч Іван завжди заперечував, у неї були сумніви.
А дід ще й додав:
— І Катрю зустрів! Та взагалі як картинка — у новому пальті, губи підфарбовані, очі горять. Чоловік у неї — старий, а вона — баба вогонь!
І ось тоді баба скинула ковдру, спустила ноги з ліжка і з сердитим виглядом пішла до шафи.
— Не забув я твоєї сукні, не бійся. Найкраща будеш, — спокійно сказав дід.
— Яка ще смерть? — відірвалася Олена. — Мені й вийти не в чому! Пальто міль об’їла, хустка стара, платки — аж соромно!
— Так ти сама казала — нічого не треба, мов, все одно…
— А тепер хочу нове! — заявила вона й почала з лютью витягати старі речі з шафи.
— І Марійка, і Катря, мабуть, уже вичікують. Думають, я ноги витягну? А я ось підвелася! Де твоя картопля? Хочу їсти. І чай подай, цей, з запахом!
З того дня Олена зновІ тепер у селі всі тільки й говорять, як баба Олена, що ледве дихала, розгулялася наче дівчина — дід Іван тільки хитро посміхається, бо знає, що його хитрість спрацювала.
