Зустріч із присмаком болю
Колись давно, повертаючись додому з базару, я несподівано зустріла давню знайому. Ми не бачилися багато років — колись-то базікали, як сусідки, ділилися новинами, а потім життя розвело нас різними дорогами. Вона радісно посміхнулася, обняла мене, наче й не було цих років мовчання. Запропонувала присісти на лавочку біля скверу — давай, мовляв, поговоримо, згадаємо минуле. Я погодилася. Тоді я ще не знала, що ця розмова залишить у душі гіркий осад.
Заговорили. Я розповіла, що вже три роки як одружена. Що в нас із чоловіком двоє чудових дітей, молодшій — всього рік. Зараз я у декреті, насолоджуюся материнством. Ділилася щиро, з теплом — адже здавалося, що переді мною людина, з якою можна говорити відверто. Але по мірі мого оповідання її обличчя змінювалося: посмішка зникла, очі потьмяніли, а в погляді з’явилася якась дивна втома, перемішана з дратівливістю.
Спершу я подумала, що, мабуть, у неї просто поганий настрій. Але потім почула від неї фразу, промовлену з такою єхидцею, що мені стало справді не по собі:
— Ото ж бо, і народила, а фігура, як у дівчини… аж не скажеш…
Сказала це з примушеною посмішкою, але в голосі відчувалася заздрість, майже злість. Я ніяково всміхнулася, хотіла змінити тему, але відчувала, як між нами повисла напруга. Все, про що я розповідала, викликало в неї якусь тиху злість.
Коли я сказала, що мені час іти — бо треба забирати старшу з школи, вона з нехтувальною усмішкою кинула наостанок:
— Та везе тобі… І чоловік є, і діти… Пощастило, що вже казати.
А потім різко встала і пішла. А я залишилася сидіти на тій лавці, наче мене облили холодною водою. Я знала, що в неї один син. Йому вже давно за тридцять. Скільки я чула ще раніше — проблем у неї з ним по горло: не працює, жити самостійно не хоче, все на її шиї. Була навіть історія, що потрапив у погане товариство і почав вживати наркотики. Одружуватися не збирається, а характер у нього важкий, невдахливий. Але для неї він завжди був єдиним, коханим, сенсом життя.
Мабуть, саме тому її так вразило те, що в мене склалася родина, є діти, і я, на її погляд, ще й «надто щасливо виглядаю». Заздрість. Ось що це було. Чиста, колюча заздрість. Хоча я її не провокувала, не хвалилася. Просто відповідала на запитання.
Але тепер я розумію: не всі готові слухати про чуже щастя. Особливо коли своє розбите або не склалося. Я ж не винна в тому, що в неї з сином не вийшло. Я не підійшла до неї, щоб порівнювати чиїсь долі — це вона підійшла до мене.
Минуло вже кілька днів після тієї зустрічі, а в мене досі важко на серці. Та розмова була, як солодкий цукерок із отрутою всередині — спочатку медовий, а потім гіркота.
Мабуть, я зробила одну помилку — занадто відкрилася. Буває, хочеться поділитися радощами, але забуваєш, що не кожен посміхнений погляд — щирий. Не кожен, хто з тобою привітний, насправді радий твоїм успіхам.
Тепер я знаю точно: щастя — як тиха річка. Його не варто виставляти напоказ. Не всім варто розповідати про свої радощі, бо іноді за твоєю усмішкою хтось бачить лише дзеркало свого болю…
