**Буря в родині**
Кілька днів тому моя старша сестра Оксана запросила мене до себе. Запропонувала зустрітися, поспілкуватися за кавою, як у добрі часи.
У нас велика родина: старший брат і кілька сестер. Оксані вже 38, вона мама чотирьох дітей. Середня сестра, Соломія, на чотири роки молодша — їй 34. Братові Тарасові зараз 32, а я, найменша, у свої 27 років лише починаю власне життя. Після мене народилися ще дві сестри-близнючки, їм по 25, і в кожній вже по троє дітей. Родина у нас гучна, багатолюдна, кожен зайнятий своїми справами. Тому такі зустрічі — рідкість, і я щиро зраділа запрошенню.
Оксана сказала, що чекатиме мене на обід, і не приймала заперечень. Я одразу задумалася, що привезти дітям. Зазвичай балувала племінників: купувала іграшки, тістечка, цукерки, іноді навіть книжки. Але цього разу з грошима було туго. Я збираю на перший внесок за квартиру, і кожна копійка на вазі. Вирішила, що фрукти — і корисно, і приємно, тому купила кілька кілограмів стиглих груш. З цим нехитрим подарунком вирушила у невелике містечко за межами Львова, де живе сестра.
Оксана зустріла мене тепло. Ледь я переступила поріг, як до мене кинулися її діти, галасливі й радісні. Сама господиня зараз же пішла на кухню поставити чайник. У повітрі відчувалося очікування: на столі вже стояли десертні тарілки, а поруч лежала лопатка для торта. Здавалося, всі чекали, що я, як завжди, привезу щось солодке й розкішне. Але замість цього я простягнула дітям сумку з грушами.
І тут атмосфера змінилася. Діти, що ще хвилину тому сміялися, раптом замовкли. Вони подивилися на груші, потім на мене і, ніби за командою, відсунули сумку. Не сказавши ні слова, вони розвернулися й пішли до своєї кімнати. Я збентежилася. Оксана, що стояла в дверях кухні, поглянула на мене з таким виразом, ніби я скоїла злочин. А потім почалося.
— Серйозно, Марічко? Груші? — її голос тремтів від ледь стриманого роздратування. — Ти що, вирішила заощадити на моїх дітях? Якщо не хочеш витрачатися, навіщо взагалі приїжджала?
Я спробувала пояснити, що зараз у мене скрутне становище, що шкодую кожну гривню на майбутнє. Але слова застряли в горлі. Обида накочувала хвилями. Я почувалася приниженою, наче мій простий подарунок став приводом для осуду всього мого життя.
— Знаєш, Оксанко, якщо для тебе важливі лише цукерки, а не я, то про що нам взагалі говорити? — випалила я, намагаючись не перейти на крик.
Чай так і не доторкалися. Я схопила пальто й вийшла, грюкнувши дверима. У грудях кипіли гнів, біль і розчарування. З того пМинуло вже кілька днів, але в серці досі важко — може, через груші, а може, через те, що ми вже давно перестали бачити в один бік.
