**Яблука долі: повернення додому**
Сьогодні я стояла в своєму садку в селі Вербівка, дивилася на яблуні, які гнуться під вагою плодів. Урожай цього року видався неймовірним. Яблука — червоні, жовті, із рум’янцем — падали на землю, наповнюючи повітря солодким ароматом. Збирати їх навіть не пробувала — кому вони тут потрібні?
У селі майже нікого не лишилося. Молоді виїхали до міста, а старих можна перерахувати на пальцях. Взимку у Вербівці світяться вікна лише у чотирьох-п’яти хатах.
— Про що задумалася, Марічко? — почула я ззаду голос. — Чи не передумала їхати?
Це була сусідка Оленка, яка прийшла з візком по яблука.
— Оце ти, Олю? — зітхнула я. — Бери, бери, скільки зможеш. Хоч козі твоїй дістанеться. Передумати? Хотіла б, але син уже домовився про продаж хати, навіть задаток взяв.
— Шкода тебе втрачати, — похитала головою Олена. — Хто тут оселиться? Хіба дачники, але ж не житимуть.
Вона замовкла й почала збирати яблука. Я, дивлячись на неї, тихо промовила:
— Урожай же який! Не пригадаю такого. От тільки зібралась їхати — а сад, земля моя, ніби тримають мене… Господи, як важко було вирішитися. І досі не розумію, навіщо це роблю.
— Синові так зручніше, — відповіла Олена. — Не треба сюди мотатися, усе під рукою: магазини, лікарі. І трудитися не треба — ні дров, ні городу.
— Так… — погодилася я, але голос затремтів. — Тільки душа моя тут залишиться. Розумом розумію, а серце не відпускає. Олю, залишаю тобі кота Рижика й пса Бурку. Подивись за ними, поки я не розберуся. Рижика, може, у місто заберу, а Бурка вже старий, йому в хрущовці не місце. От лихо…
— Не журися, Марічко, — кивнула Олена. — Завтра Бурку до себе заберу, а Рижик і сам прибіжить, він кмітливий. Тільки не запізнись на автобус. Сподіваюся, ще побачимось. Може, повернешся… А в гості приїжджати обіцяла, чекатиму.
— Так, так… — пробурчала я. — Валізу зібрала, за рештою син на вихідних приїде.
Обійшла хату, зупинилася біля печі. Сльози застилали очі, але час підганяв. Я вийшла на дорогу й сіла на старий пень біля узбіччя.
Незабаром підкотив старенький автобус, скриплячи й брязкаючи. Я, привітавшись із водієм, сіла біля вікна. Була єдиним пасажиром — Вербівка була кінцевою.
Дорога, як завжди, була розбитою. Після дощів ями наповнилися водою, і автобус повільно повз. Раптом на одній із колдобін він скрипнув і став. Водій, буркнувши щось, виліз із кабіни.
— Що трапилося? — вигукнула я, висунувшись у вікно.
Він, присіВін, присівши біля колеса, розвів руками: «Щось із ресорою, треба допомоги чекати, а то тут і заночуємо».
