— Мамо, ну чому ти кожен раз намагаєшся зруйнувати мої стосунки з Олесею? — голос Ярослава тремтів від обурення, але він із зусиллям стримувався.
— Бо вона тобі не пара, Ярику! — різко відповіла Наталія Михайлівна, стиснувши губи й схрестивши руки.
— Ти хоча б сама себе чуєш? Ми з Олесею кохаємо одне одного! Це не просто слова, це справжнє почуття!
— Почуття? — перепитала мати, відводячи погляд. — Вона не здатна на почуття. І ти це чудово знаєш.
— Ні, не знаю! — Ярослав підвищив голос. — Ти сама мені завжди казала: знайди ту саму — добру, вірну, розумну, господарню. І що? Вона негарна?
— Гарна… — неохоче вимовила Наталія Михайлівна.
— У нас вдома чисто? Чисто. Вона поважає тебе? Так. Ніколи тобі не перечить. Розумна — розбирається краще за мене і в техніці, і в книжках. Ну в чому, мам, в чому проблема?
— У тім, що твоя Олеся — це не людина, Ярику, — з розпачем сказала жінка, підводячись із крісла. Маленький столик з чайником і пампушками, які акуратно розставила невістка, захитався й із гуркотом перекинувся. — Вона — виріб! Програма! Механізм! Залізо й дроти, хоч і загорнуті в шкіру й блискучі очі!
— Мамо…
— Не перебивай! — відсікла вона. — Ця… жінка… вона не старіє, не хворіє, не свариться! Вона — ідеальна за замовчуванням! Знімна грудь, зарядка від сонця, вбудований термодатчик! Ти розумієш, що замінив живе — на технології?
Старий шпіц Боня на підтримку господирі загавкав, крутячись біля її ніг.
— Звісно, вона тобі посміхається! У неї режим “усмішка при зустрічі” увімкнений! Вона ніколи не закачає очима, не дратується, не кричить. Вона не людина, Ярику! А ти… ти обрав ілюзію.
Він мовчав. А потім, глибоко зітхнувши, пішов у спальню.
Наступного ранку, вся в роздумах із каламутним серцем, Наталія Михайлівна стояла на балконі й дивилася на двір, де грали діти й гуляли парочки. У вухах дзвенів голос сина: “Ми кохаємо одне одного”.
Того ж дня вона зайшла на сайт виробника андроїдів. Пальці тремтіли, коли вона гортала каталог моделей. Нарешті вибрала: Тарас. Зріст — 186, темні очі, “режим співчуття”, “активне слухання”, “руки для обіймів — підвищеної м’якості”. Так, дорого. Дуже. Але хіба кохання сина не варте цього?
Через три тижні посилка прийшла. Величезна коробка стояла посеред кімнати, а всередині — він. Її Тарас. Його очі світилися спокоєм. Його голос — низький, заспокійливий, ніби він прожив із нею сорок років.
— Мамо, ти серйозно? — Ярослав із подивом дивився на Тараса, який зручно влаштувався на дивані з підігрівом.
— А чому б і ні? — спокійно відповіла Наталія Михайлівна. — Вирішила: годі страждати. Ти живеш із андроїдом — тепер і я не сама.
— Мамо… — Ярослав нервово провів рукою по волоссю. — Це ж абсурд!
— Абсурд? — вона усміхнулася. — Не більше, ніж твоя Олеся. Зате він не сперечається, не ображається, не перечить. І каву зранку варить краще за будь-якого баристу!
— А почуття? А тепло? Душа?
— То ти ж сам це обрав. Чи в тебе подвійні стандарти, сину?
Пізніше, на кухні, Ярослав таки вирішився на щиру розмову:
— Мамо, я розумію, ти хочеш мене проучить. Але ти справді вважаєш, що цей крок щось вирішить?
— Я вважаю, що ми обоє просто втомилися від болю. Від розчарувань. Я стільки років була сама. А тепер хоч у домі є хтось, хто запитає, як пройшов день, хто накриє ковдрою…
— Мамо… Це… це заміна. Ніби замість мене ти завела копію.
— Але ж ти саме так і зробив, Ярику. Ми з тобою просто обрали зручність, а не складність. Тільки я хоч чесно це визнаю.
— І що тепер?
— А тепер вечеряємо. Тарас приготував вареничА на вулиці запахло вишнями, і здавалося, що навіть у цьому дивному новому житті щось все ж таки залишилося справжнім.
